Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Мені здається, — мовив я глузливо, — що це діти по знайомству прилаштували його на болюче і довге конання.

— Ну, знаєте, він у непоганій формі. Ге, ге, ще як бик! Але, може, ходімо у вестибюль, бо вітер дає про себе знати? Ви, бачу, послухалися моєї ради і прогулюєтеся містом.

Захер затягнув мене назад до понурого приміщення, де було повно скляних кіосків, завалених перегородок і неактуальних гасел.

Він фамільярно потягнув мене за ґудзик на куртці. Пильно дивився в очі.

— Це ви мене виключили з партії?

— Ні. Це ви мене й моїх друзів виключили з партії.

— Можливо. Поплуталось мені, — сказав він заклопотано. — Але в мене до вас якась інстинктивна довіра. Знаєте, — підозріливо розглянувся навколо, — я пишу мемуари. Постійно ношу їх із собою, в цій течці, бо за мною стежать. До крамниці, на прогулянку, до знайомих — усюди з течкою. Боюся лишати вдома. Вломляться і знищать. Ви чули про такі випадки?

— Усі пишуть і ніхто не читає.

— Що, не чую? — він приклав долоню до вуха, з якого стирчали кущики сивого волосся.

— Може, й слава Богу, що хтось іще хоче читати. Рветься до незавершеного рукопису. От де читацька пристрасть!

— Знаєте, мені потрібна віддана людина. На смерть і життя. Аби стерегла рукопис. Так я собі подумав… так я подумав під час обіду…

— Держави стають тотальними, футбол зробився тотальним і весь світ уже також тотальний. Чому б літературі не бути тотальною?

— А, може, ви, молодий чоловіче? Будете стерегти правду. Єдину правду про наші часи. Зараз я пишу розділ про Бога. Бога, зневаженого партією. Дослідження протистояння двох божеств. Розтин тотальних заздрощів й ненависті.

— Проза використовує всі допустимі і недопустимі засоби. Вона виходить за межі тексту, закінчуючись кривавою розв’язкою в житті. Смерть у машинописі мертва, а в житті жива, приголомшлива і правдива. Ти, дідусю, яку прозу пишеш? Надивився всіляких крайностей! Жодних тобі сходів і заходів сонця, жодних любощів двох закоханих, жодних сліз старих дівок. Тільки голови падають. Горді, дурні, боягузливі, святі голови летять з ешафота. Покажи свою прозу, дідусю, подивимось, що ти там носиш у розпухлій течці.

— Геть! — шарпнув він течку, вириваючи її мені з рук. — Ви хворий! Марш назад до лікарні!

— Зараз, зараз. Я шукаю правду. Прогулююся туди й назад і шукаю правдиву правду. Відкрийте-но течку, яка носила колись вироки смерті. Я понюхаю й знатиму, яка то правда.

— Чого це ви торочите про смерть? Що ви про неї знаєте, засранцю? Я, десять років перебуваючи в Політбюро, відчував на шиї мотузку, затягувану петлю. Смерть — моя сестра. Щойно на старість випустила мене з обіймів, відійшла недалечко і чекає.

— Болить у мене голова. Учора вночі якусь коротку мить я все розумів. Від початку до кінця. Погляньте в небо. Ніч буде зоряна. Може, почекати, може, повториться те одкровення, той приголомшливий блиск розуміння всього у складній простоті чи в простій складності?

— Я не знаю. Надходить мій кінець світу.

— О, вибачте. Це кінець мого світу насувається.

— Мушу йти. Товариш чекає. Прочитаю йому перший розділ. Генезис його і мій. Присплю його гарним спогадом, поки не відберуть у мене мою правду. Я навчив їх, як це робити? Помиляєтесь.

— Антихрист. Ніщо, просякле нічим, дає зло. Чорт забирай, які хмари! Господь затулив димохід чи, скорше, накрив баняк. Залишає нас сам на сам із ним, ви розумієте?

Не маю часу. Тобто маю небагато часу. До побачення, до побачення, — і побіг розсмиканим, нерівним кроком углиб чорного коридора, де набухані пацієнти співали непристойних пісень.

Пікусь, дещо ошелешений, вичікувально дивився на мене. Надворі сутеніло. З півночі валили потужні, чорнильного кольору хмари, яких не пам’ятали й настаріші люди.

— Ходімо, песику, — я потрусив каністрою, своїм дорожнім саквояжем.

Пікусь гавкнув і рушив у темряву. Але ми не відійшли далеко. Зі скверу Старинкевича обережно висунулося кілька згорблених постатей.

— Руки вгору! — скомандував один із них і штурхонув мене у бік обрізом, себто карабіном з утятим стволом. Я спостеріг, що в інших були гарцерські ножі, приточені до модних плетених ременів, тож підняв руки, в тому числі й праву, обтяжену каністрою.

Ватажок обшукав мої кишені й одразу сконфіскував готівку.

— А де партійний квиток? — запитав грізно.

— Я не належу до партії.

— Не належить до партії, — глузливо повторив ватажок, хотів огріти мене прикладом, але я відхилився, і він зачепив обрізом товариша.

— А ви хто такі, якщо можна дізнатися? — спитав я.

— Ми — міські партизани. Не чули про нас?

— Щось ніби чув. Але, здається, не в Польщі.

— У Польщі, у Польщі. Почуєте ще. Що несете в каністрі?

— Бензин.

— Зараз перевіримо. Пройдіть уперед, туди, до міської вбиральні.

— Але ж вона зачинена ще від десятого з’їзду.

— Це не має значення.

Ми зійшли сходами, заваленими сміттям. Звичайно, двері були забиті дошками, які хтось скрупульозно поламав. Один з партизанів засвітив ліхтарик, інший викрутив герметичний корок у каністрі.

— Бензин. Розчинник, — ствердив понуро.

Тепер ватажок пустив мені в очі струмінь світла.

— Навіщо вам бензин?

— Щоб облити себе і спалитися.

Ошелешений ватажок погасив ліхтарик.

— Ви що, здуріли?

— Ходімо, братове, разом обіллємося. Маю добрі шведські сірники.

Я схопив ватажка за піджак. Він намагався вирватися з моїх рук, але я тримав міцно.

— Рятуйте! — вереснув. — Псих!

— Хлопці, як ваша ласка, дайте каністру. Він досить гладкий, якраз годиться.

Але я почув лише тупіт ніг у кущах.