Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

посадою? Собача ж служба, на яку може поласитися тільки той, у кого немає в душі анічогісінько людського. А цей же людина. Від нього не жахаються, він вміє говорити з полоненими, розпитує й співчуває їм. Але хто ж він є? Або маскується, бестія, так тонко, або… приємний виняток. Може ж бути таке? На доноси реагує по-своєму. Не вдарив ще жодного полоненого. Інколи, правда, здіймає галас. Але не схоже, щоб то було злостиво. Скоро відходить, усміхається, поплескуючи по плечу того, на кого щойно гримав. Може, й кричить тільки, щоб начальство чуло?

Після розмови з Отто Міллером Фішер чекав слушної нагоди, щоб глибше зазирнути в душу цієї людини. Й така нагода невдовзі трапилася. Якось серед білого дня завили сирени повітряної тривоги, почувся далекий гул літаків, затявкали зенітні гармати.

Люди, налякані частими візитами нежданих «гостей», заметушилися, бігли, хто куди, аби сховатися від осколків бомби.

Альфред Майвальд не поспішав. Спираючись на палицю, прямував до дверей ближчого цеху, зупинявся час від часу й, приклавши козирком руку до чола, спостерігав за тим, як літаки розбиваються на окремі ланки.

«Заходять з півдня. Цікаво, чиї вони — радянські чи англо-американські?» — розмірковував Майвальд. І враз донеслося до його вух: «Совєт. Совєтреспублік!» — «Боже, та ж таки справді наші! Червонозорі!»— сяяв, не зводячи погляду з передньої трійки журавлиного ключа.

Хтозна, чим би закінчилося те захоплене спостереження Майвальда за польотом радянських бомбардувальників, якби не голос, що, пересилюючи шум тривожних гудків, донісся до нього:

— Пане майоре! Не нехтуйте сигналом. Бомба, чия б вона не була, не знає, хто боїться її, а хто зневажає…

Альфред Майвальд озирнувся на той голос: на порозі складального цеху стояв Рудольф Фішер.

Майвальд прицівидшив кроки, пішов до дверей, звідки гукав йому інженер-електрик.

Гул дедалі посилювався. І тільки Майвальд встиг переступити поріг, як десь поблизу, за кам’яною огорожею цеху, вибухнула бомба. Услід за нею— друга, третя, а потім ніби по кілька зразу й з такою силою, що все здригалося: двигтіла й тріщала цементна підлога так, неначе під нею епіцентр землетрусу.

— Цікаво, хто ж це так нещадно громить нас? Янки чи, може, совєти? — спитав Фішер, пильно дивлячись на Майвальда.

— Звичайно, совєти! — відповів Майвальд.

У його відповіді Фішер вловив інтонації, з якими говорять про істини, що не потребують доказів.

— Де у них та сила береться? Ще в сорок першім, може, пам’ятаєте, сьомого жовтня сорок першого фюрер на весь світ проголосив, що Радянська Армія остаточно розбита, і війна з Радянським Союзом фактично закінчена. А, виходить, зовсім не так! — Фішер дивився на Майвальда лукавими, ледь-ледь усміхненими сірими очима. Майвальд не реагував на той виклик інженера, вичікував більшої відвертості.

Після невеликої паузи Фішер продовжував:

— Цікаво, майоре, поразку вермахту під Москвою списували на рахунок лютої російської зими. Розгром під Сталінградом також пояснювали незвичайною для німців зимою. Але ж тепер літо, серпень сорок третього року, а нас безупинно переслідують на всіх ділянках Східного фронту ті ж самі червоні, яких ми давно і остаточно знищили. Та ще, бач, і сюди дістають, у наш глибокий тил. Кажуть, що й до Берліна «навідується» радянська авіація. От, майоре, яка іронія долі…

Інженер запитально дивився на свого співбесідника: як він реагуватиме на його відвертість? Що думає цей вчорашній фронтовий офіцер, що не раз, може, зустрічався зі смертю?

Альфред усміхнувся — не міг приховати вогників, що палали у відкритих очах. Не поспішаючи відповідати інженерові, мовчки кивнув головою, мовляв, правильно говориш, я поділяю твою думку.

Фішер не задовольнявся мовчазною згодою, йому хотілося викликати Майвальда на відверту розмову.

— Так що, виходить, довоювалися?

— Заждіть, ще не таке буде…

Новий могутній вибух бомби, від якого захиталися стіни й посипалася штукатурка, перервав розмову на півслові. Кілька хвилин обидва мовчали. Прислухалися. Обтрусившись, Фішер відновив перервану розмову.

— Так, говорите, не те ще буде? І коли ж воно має бути?

— А чому ви, пане інженере, питаєте мене про такі речі? Я людина маленька. — Глянув на Фішера здивовано.

Але Фішера це не зупинило.

— Правильно, маленька, — зауважив. — А скажіть, будь ласка, звідки ви знаєте, що має «не таке ще бути»? Адже самі так сказали. Правда? Будьте обережні, — Фішер хитрувато посміхнувся.

От причепився, подумав Майвальд, намагаючись бути спокійним. Відвертість Фішера подобалася, але й насторожувала. Хоч, власне, що ж тут такого? Інженер сказав те, що знає кожен німець. І те, що він скаже зараз, також не буде ніяким секретом.

— Звідки, питаєте, знаю? Звідти, — показав рукою на схід, — з фронту. З першого дня, коли перейшли кордон Радянського Союзу і аж до січня сорок третього, я був там, на Україні. Бачив на власні очі. Що ж до заяви фюрера, то, — майор зробив паузу й, подумавши, зауважив не зовсім впевнено, — гадаю, його обдурювали. Він проголошував те, що доповідали йому генерали та фельдмаршали. Насправді ж все виглядає інакше. Радянська Армія не тільки не знищена, а чимдалі зростає. Совєти створили нову зброю. Кажу, пане інженере, не те, що почув від когось, а як очевидець…

Альфред Майвальд не закінчив своєї думки — на порозі заявився Отто Міллер. Вклонившись інженеру, він подав руку Майвальду.

— Ви що, герр Міллер, давно знайомі з паном майором? — запитав Фішер, роблячи вигляд, що нічого не знає про їхні зв’язки.

Отто Міллер кивнув головою, посміхнувшись.

— Яволь, геноссе, майор Майвальд є друг моєї сім’ї. Можу ручитися за геноссе Майвальда, — відповів Отто Міллер без будь-якої дипломатії.

— Он як! Ну, то й мені, майоре, дозвольте познайомитися, я — Рудольф Фішер.

— Дуже радий! — сказав Майвальд, і вони міцно потиснула один одному руки.