Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

Каральні експедиції англійців не давали сподіваних результатів. Пірати швидко міняли бази, вчасно попереджені інформаторами або місцевим населенням. Отож каральні акції закінчувалися спаленням кількох сіл і ув'язненням невинних людей.

Американський журналіст Алеко Ліліус, якому вдалося все ж увійти в контакт з піратами, що діяли уздовж китайського узбережжя, писав, що їхня організація нагадує за своєю структурою італійську мафію. Обов'язкова вимога у них — безумовний послух і лояльність. Значне джерело їхніх прибутків становили регулярні виплати місцевих рибалок навзамін охорони від нападів інших злодійських груп. Усі піратські акції ретельно планувалися і готувалися.

Китайці й досі бавляться морським розбоєм. Під час другої світової війни вони, правда, дещо принишкли. Японці, які окупували — острови й узбережжя Південно-Китайського моря, Яви, Целебесу і Сулу, на тривалі з'ясування не мали часу: рубали голови команді будь-якої джонки, яка видавалася їм піратською.

І все ж один пірат міг спокійно займатися цим промислом — Вон Кункіт. Він став чиновником уряду Чан Кайші, а пізніше королем піратів на Янцзи. Його невловимість у японську окупацію пояснюють тим, що він нібито «за сумісництвом» став резидентом японської розвідки у Китаї.

По війні пірати під проводом Вон Кункіта вийшли у відкрите море і почали розкошувати в акваторії від Сінгапура до Гонконга.

Великого розголосу набуло пограбування в дельті річки Янцзи англійського судна «Хупей», на борту якого було кілька сотень пасажирів і 1500 тонн товарів. Коли корабель проходив неподалік від берега, до нього підпливла моторна джонка з 28 озброєними автоматичною зброєю чоловіками, «діловитими і ґречними піратами», як потім розповідав капітан. Вони, як тільки ступили на борт «Хупея», чемно запросили його на чай і взялися до пограбування пасажирів і перевезення здобичі на свою джонку.

Наприкінці 1946 року Вон довідався, що в Макао очікуються три джонки з великою партією контрабандного опіуму. Здобич мала бути дуже багатою, і Вон сам вирішив керувати операцією. Пірати вийшли в море на великих катерах, вистежили джонки і пішли на абордаж. Але зовні неоковирні суденця виявилися пастками. Вони зустріли нападників кинджальним кулеметним вогнем. Бій тривав двадцять хвилин, і хоча Вон зумів на маленькому моторному човні дістатися до берега, це не порятувало його: вистежений поліцією, він був смертельно поранений при спробі втекти.

Піратська імперія залишилася без проводиря. Але це тривало недовго. Невтішна у своєму горі вдова мадам Вон, пристреливши двох претендентів, очолила «фірму».

Невдовзі колишня танцівниця довела, що вона гідна спадкоємниця справи свого чоловіка. Від джонок, сампанів та іншої дрібноти вона перейшла до пограбування великих торговельних суден. Перелік її жертв поповнився голландським пароплавом «Ван Хойц», португальським суховантажним кораблем «Опорто», англійським судном «Меллорі», пасажирським теплоходом «Конг Фейт». Під час війни в Кореї «королева піратів» настільки знахабніла, що почала нападати на судна з військовими вантажами, які призначалися американським експедиційним військам. Це привернуло до мадам Вон увагу ЦРУ. Невдовзі на столі тодішнього шефа американської таємної служби генерала Уолтера Беделла Сміта лежало досьє з докладними даними про непогамовну мадам, з якою ніяк не могли упоратись поліцейські власті Гонконга, Макао, Філіппін і Таїланду. Здавалося, після цього злочинній кар'єрі мадам от-от настане кінець. Гай-гай! їй тільки дали зрозуміти, щоб вона припинила напади на торговельні судна СІЛА та їх союзників. Інакше… Мадам змикитила і переключилася на контрабанду.

У чому ж причина такої делікатності ЦРУ щодо піратського синдикату? Здається, американська таємна служба мала намір використати розгалужену злочинну мережу мадам Вон у своїх стратегічних інтересах. Приблизно так, як це було, приміром, з сицилійською мафією, яка «прислужилася» американським військам при наступі на острів і Південну Італію. Агентурні дані та диверсійна робота мафіозі сприяла тому, що американці захопили регіон блискавично і майже без втрат.

Але перекваліфікація мадам Вон не означала, що з піратством у далекосхідних морях покінчено. Цей «вигідний» промисел вирішила прибрати до рук так звана «Тріада», своєрідна китайська мафія, яка угніздилася в Гонконзі.

Таємне товариство «Тріада» (по-китайськи «Саньхехой») існує понад триста років. На нього зважали навіть японці: на окупованій території Південного Китаю вони дозволяли мафіозі утримувати будинки розпусти, гральні казино, торгувати наркотиками. Напевне, були й «зустрічні» послуги: розвідувальні дані.

Але особливо широко розгорнулася діяльність «Тріади» по війні. «Ось уже багато років «Тріада» тероризує населення… тих країн, де існують китайські земляцтва, — писав у книзі «Міста-гангстери» англійський письменник Ян Флемінг, — все, що вона робить, оповиває глибока таємниця, її членів зв'язує обітниця мовчання, суворіша, ніж навіть у сицилійських мафіозі».

У «Тріади» свої закони, суди і вбивці, які виконують вироки. Місцева поліція часто виявляла своє безсилля у боротьбі з далекосхідною мафією. Спроби укоренити в ній агентів-інформаторів часто закінчуються трагічно. «Таких донощиків багато, — розповідає французький журналіст Ів Нуші, — але видимих результатів немає, якщо не рахувати, що мало який день минає без того, щоб тут не знаходили одного з них із ножем у спині».

Восени 1953 року на нараді на вищому рівні «Тріада» вирішила відновити піратський промисел, який, залишений на самоплив, почав хиріти. Контрольовані «Тріадою» банки виділили гроші для придбання через американські військові склади списаного озброєння, потужних дизелів, рацій і навіть швидкісних торпедних катерів. Були навербовані досвідчені екіпажі. Гангстерську флотилію очолив відставний капітан Чен І.

Через кілька місяців морські власті Сінгапура, Гонконга, Маніли були завалені скаргами капітанів кораблів: у Південно-Китайському морі на них нападали пірати. У відкритому морі і в каботажі вони зупиняли судна, погрожуючи зброєю, укладали команди долілиць на палубі та влаштовували «ревізію» вантажів. Все, що являло цінність, перевантажувалося на катери і сампани, які швидко зникали з місця події.

«Починаючи з 1954 року в Південно-Китайському морі і морі Сулу, а також у ближніх до цього району водах знову почастішали випадки морського розбою, — писала сінгапурська газета «Стрейтс Таймс». — Як філіппінські, китайські і японські моряки, так і англійці та американці, які часто плавають у цих водах, змушені визнати, що піратство не тільки не знищене, а навіть зростає».