Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

на вулицях Мадріда; може, він бачив у цю мить відважного полковника Вальтера, що йшов на весь зріст в атаку, вів на окопи франкістів молодих, гарячих серцем юнаків з Варшави, Києва, Ленінграда, Праги?.. А може, бачив він той шматочок скелястої іспанської землі, на якій схилилась голова львівського столяра-комуніста Сергія Бранюка?

І, наче підкоряючись невідомим думкам полковника Шелеста, відчуваючи їх, генерал Муштаков та майор Петришин встали.

4

Минуло півтора місяця.

Якось відразу зацвіли каштани. Розпустився бузок. Зелене листя шуміло за вікнами палати, хиталося над скляною верандою. Зранку іскрилася на газонах роса. Потім травневе сонце бризкало в сад промінням, там, де йому вдавалося пробитись крізь густозелену стіну каштанів — на посипані піском доріжки, на траву, на стіни двоповерхової клініки, наче хтось стелив сліпучі, золоті килимки.

Стояли теплі дні. В небесній блакиті плавали хмаринки. Без угаву тріщали коники, співали птахи. І не вірилося, що відразу за огорожею, за садом вирує багатолюдне місто.

Одного такого дня невисокий русявий чоловік у смугастій піжамі сидів у тінистій альтанці в глибині саду, схилившись над книгою. На його стриженій голові пробивалося їжачком світле волосся. На потилиці виднівся рожевий загоєний шрам. Заглибившись у читання, чоловік у піжамі не помітив двох військових, що вийшли з-за кущів бузку.

Полковник Шелест, у гімнастерці, туго перетягнутій ременем, у зеленому кашкеті прикордонника, штовхнув майора Петришина плечем.

Той посміхнувся, гукнув:

— Хворий, час на процедури!

Чоловік із шрамом різко підвів голову. Це був Грицько Горішній.

Вгледівши Петришина, він радісно схопився, випустив з рук книгу. Від хвилювання бліді щоки налилися рум’янцем, губи здригнулися.

— Арсене…

Майор невміло простяг Горішньому пакунок, потис руку.

— А ти вже, як кажуть, зовсім у повній формі, геройський вигляд, а Марія все непокоїться… Ну, здрастуй, здрастуй, земляче! Медики кажуть, скоро додому збираєшся?

— Давайте познайомимося, товаришу Горішній, — Шелест узяв Грицька за лікоть. — І не ображайтесь, Григорію Олександровичу, за те, що не відвідали вас раніше. Спочатку лікарі не дозволяли турбувати, а потім часу обмаль було у нас з Арсеном Тарасовичем.

Горішній ніяково притискав до грудей пакунок з помаранчами, йому забракло слів від хвилювання.

Скинувши кашкета, Шелест витер спітніле чоло, підштовхнув Горішнього і Петришина до альтанки.

— Ховаймося, друзі, в холодок. Спека, нехай їй грець, дихати нічим… А тут, як в оранжереї. Затишний куточок, тільки… бодай до нього не потрапляти.

Всі троє розсміялися. Горішній вже опанував себе і запитливо, з неприхованим нетерпінням поглядав на полковника. Шелест зрозумів його погляд, став серйозний.

— Бачу, Григорію Олександровичу, вам кортить дещо взнати. Що ж, запитуйте.

— Гандзя згадував про Довбню…

— Розумію. Довбня справді ніс вам записку з-за кордону. Він мав встановити з вами зв’язок, примусити вас переховувати Гандзю, як тільки той з’явиться на нашому боці. Бандитів приваблювало ваше становище на дослідному нафтопромислі. Плекали надію, що з вашою допомогою їм легше вдасться здійснити свої злочинні наміри. Та пам’ятаєте, ваш Славко натрапив у лісі на пораненого прикордонника? Того дня Довбню і було затримано.

— А жінка?..

— Не зустрівши Довбні, Гандзя не наважився йти до вас, і з’явився до неї, де і знайшов притулок. Потім послав її до вас з запискою. Прізвище цієї особи — Квітчинська. Звичайно, Гандзя забрів до неї не випадково… Але будьте певні, ні вона, ні Гандзя ніколи вже вас не потурбують. Незабаром вони стануть перед судом.

Горішній помовчав і, наче відганяючи від себе тяжкі спогади, трусонув головою. Нахилився, підняв з трави книгу.

— До державних іспитів готуюсь. Кінчаю технікум цього року. Майже два місяці прогаяв у клініці, лікарі не дозволяли ні читати, ні писати. Тепер надолужую… Набридло вже байдикувати. Прошуся, щоб виписали, — не пускають. «Рано ще», каже головний лікар. Чому рано? Та я хоч зараз можу до свердловини! Наші на промислі працюють, мабуть, і випробування апарата скінчили, а тут — відлежуєшся та ковтаєш манну кашу…

Шелест і Петришин весело глянули один на одного.

Майор вийняв з кишені газету. Мовчки розгорнув перед Горішнім. Грицько побачив підкреслений червоним олівцем заголовок:

Відкриття інженера Бранюка

«Після кількох років роботи,

— читав Горішній, —

молодий інженер, кандидат технічних наук І. С. Бранюк сконструював апарат, названий винахідником «Підземний факел». Під час промислових випробувань апарат показав разючі результати на нафтових родовищах Сахаліну, Башкирії, України, Азербайджану. Свердловини, оброблені «Підземним факелом» Бранюка, збільшили дебіт нафти пересічно втроє. На окремих ділянках, де експлуатація свердловин була раніше майже припинена через виснаження природної енергії пласта, кілька свердловин забило потужними фонтанами…»

Далі в статті йшлося про те, що вчені кількох країн Європи, Азії, Африки звернулися до Академії наук СРСР з пропозицією скликати найближчим часом міжнародний конгрес нафтовиків, щоб всебічно ознайомитися з новим у галузі нафтовидобування та намітити перспективи використання відкриття. Представники ряду іноземних фірм та компаній надсилають термінові запити з проханням придбати ліцензії на апарат-термо-інжектор радянського винахідника. Такі запити вже надійшли із США, Франції, Індії, Італії, Венесуели, Іраку, Об’єднаної Арабської Республіки… Більшість ділових іноземних кіл, розуміючи всю важливість нового відкриття, ведуть переговори на основі існуючих норм міжнародних взаємовідносин.

«Проте не можна замовчати і того, — читав Горішній, — що певні кола однієї з капіталістичних країн дозволили групі авантюристів, яка діяла від імені та за дорученням крупної нафтової фірми, вдатися до ганебних методів. Злочинці намагалися перешкодити роботі інженера Бранюка та оволодіти винаходом. Але підступна авантюра зазнала провалу».