Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Учитель враз замовк, втяг голову в плечі.

— Авжеж, — погодився він. — Я так і зроблю…

Алдя був стурбований, лице його то червоніло, то ставало бліде, як стіна.

У Павла день минав повільно. Він одкрив портфель, оглянув два пакунки, загорнуті в папір і перев’язані мотузочками, а також пляшечки й корок. Все було на місці. Згадав, як вирішив з своєю промовою Алдя. “Хто-зна, іншим разом…”

Опівдні хазяїн приніс йому обід. Він здавався школярем, який у чомусь провинився. Усе посміхався, радий і зніяковілий

— Говорив, — похвалився вчитель Павлові, — лише про справедливість і гуманність. — Слова його звучали щиро і водночас абстрактно. — Сандулеску потиснув мені руку. “Ви справжній румунський патріот, — сказав він, — наші солдати дійсно справедливі, чесні й гуманні”. А викладач історії Оанчя зрозумів мене. “Добре. — шепнув він. — Хай бачать, що в нас є своя думка!”

Вчитель запитливо глянув на Павла.

— Зрештою, — відповів хлопець, перехопивши його радісний погляд, — кожен вас зрозумів, як хотів…

— Але я не скомпрометував себе, — поспішно мовив Алдя. — Сказав те, що думав. Жодного слова про Гітлера, хрестові походи та інші дурниці! Насправді, це була антидержавна промова, та дурні не збагнули її…

Він наче шкодував, що небезпека вже минула.

— Вам хотілося, щоб вас правильно зрозуміли? — посміхнувся Павло.

— Я відверто висловив думку про цю війну, — запевнив його Алдя. — І можу дати відповідь за свої слова…

Хотів уже йти, та раптом обернувся, крутячи між пальцями гудзика. Схилив голову.

— Вчора ввечері, знаєте, — мовив ніяково, — було чути кроки… Дружина злякалась і все посилала мене подивитись. Я вдав, ніби піднявся на горище, і запевнив її, що це миші… Тому, якщо можна…

— Авжеж… — сказав Павло. — Я думаю цієї ночі піти.

— Зовсім?

Слова зірвалися зненацька, і засоромлений учитель переступив з ноги на ногу.

— Так! — підтвердив юнак.

— Як хочеш, — шепнув Алдя. — Твоє діло…

І одразу вийшов, швидко збіг сходами вниз.

“Кінець кінцем, він теж наражає себе на небезпеку, — подумав Павло. — А в нього ж діти…” У роті відчував якийсь гіркуватий присмак. День тягся повільно, як величезний слимак.

Наче стверджуючи давню ненависть Горе до Януліса, обидва шпигуни зустрічалися не на людях. Роками сходилися таємно в розваленому домі, де нікому не спало б на думку шукати їх.

Будинок той стояв над кручею, а коли берег обвалився, він розламався надвоє, наче картонна іграшка. Тільки три кімнати зосталися на кручі, а всі інші впали в море. Дощі й сніги потрощили дах і вікна. Люди забрали двері. Вистромлюючи віття у віконні отвори, в цій руїні росли деревця, які влітку заростали бур’янами. Діти не насмілювалися там гратися, боячись скотитися разом з стінами на пляж, вкритий камінням.

Януліс і Горе при денному світлі пильно оглянули руїни і пересвідчилися, що рештки фундаменту все-таки міцні. Ходила чутка, нібито стіни от-от упадуть і туди страшно ходити. А після того, як одна дитина посунулась і розбилась об скелі, страх охороняв той дім краще, ніж це міг би зробити вартовий

Того вечора Горе сидів серед облуплених стін і чекав Януліса. Під чорними його вусиками нервово тіпались уста. Перукар нестямно дивився в бік моря. З-за хмар раз у раз визирав місяць, і тоді в його синюватому світлі з’являлись обрив, скелі і пляж. З темряви вихоплювався весь краєвид, але море ховалося за молочним серпанком. Шторм, який кілька днів і ночей бурхав хвилями, раптом вщух. Було тихо і тепло. Горе дивився на молочну завісу, яка тяглась од землі до неба.

Довго не розумів, що воно таке, і враз тихо засміявся, — це ж туман, пелена туману, безкрая і непорушна. Сміх його невеселий. Він усе підготував і прислухався, намагаючись почути шурхіт кроків. І мимоволі затремтів. Самотність вперше здалася йому неприємною в цій руїні на березі. Десь обізвався собака, і його гавкіт громом пролунав у вухах Горе. Потім стало тихо. Все щезло за завісою туману, море мовчало. Ніде ані шелесне. Природа наче завмерла в якомусь чеканні.

Раптом почулися кроки, і Горе зачаївся. Він уже не той хлопчик, що дивився на пана Арістіде як на свого благодійника. З роками вдячність до людини, яка дозволила йому спати і їсти в “Якорі”, минула. І замість неї чимраз дужче розгорялася ненависть до того, через чию примху він зостався калікою. Був певен, що саме через свою знівечену ногу не подобався Султані. Януліс зробив його нещасним на все життя. До лютої ненависті прилучався ще й страх, який лишився в ньому з дитинства, коли одне слово пана Арістіде могло пустити його по світу…

В душі змішалися жах і ненависть до того, кого він чекав. Горе наче заткнули ніс і рот. Він захрипів і безтямно схопився за балку. Місяць заходив у хмари.

— Гей! — шепнув Януліс і виліз з діри.

— Я тут, — хрипло промимрив Горе.

Януліс ступав поволі, хоч і знав тут кожну цеглину, кожну залізяку. Він приходив до цієї руїни у певні дні й години. Але зараз, на відміну од попередніх зустрічей, йому нічого було повідомити Горе. Відтоді, як він не зумів зв’язатися з Анкарою, Ральф уже не радирував йому, і Януліс дуже непокоївся. Спершу думав, що рація зіпсувалась. Та, чуючи в навушниках інші сигнали, що їх передавали незнайомі станції, збагнув: Ральф його слухає, але не відповідає.

Януліс знав, що це не можна пояснити жартом чи необачністю хазяїв. Занепокоєний, ламав собі голову, думаючи, чим же він не догодив, але не зумів знайти якоїсь провини. За що ж його хазяї порвали зв’язок з агентом, який успішно виконував усі доручення? Справді, проклятий караван не доплив де Одеси… Але хіба ж він винен в тому? Яким дорогоцінним не був би той вантаж і як би не надіялись на нього