read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

214
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 53 54 55 ... 182
Перейти на сторінку:
світом у покоїку, найнятому для неї, тісному, наче комірчина старої служниці, як їй самотньо з доглядачкою, яка її пильнує, в покоїку, де вона лежить крижем, бо досі спаралізована, і жодного разу не намагалася встати. Либонь, вона думає, ніби я про неї забув потому, як вона померла; якою самітною, якою занедбаною вона почувається! Мерщій до неї, ні хвилини не можна більше чекати, годі чекати на батька, але куди ж його, як я міг забути адресу, аби тільки вона ще пізнала мене! Як я міг жодного разу не згадати про неї за кілька місяців? Темно, я не знайду її, вітер не дає йти; ага, он і батько, снує туди-сюди; я гукаю йому: «Де бабуся? Скажи мені адресу! Як вона ся має? їй там нічого не збуває?» — «Нічого, — відповів батько, — не хвилюйся. У неї турботлива доглядачка. Бабусі вряди-годи посилають грошенят, небагато, і доглядачка прикуповує чого треба. Бабуся задовольняється з малого. Іноді вона питає, що з тебе виросло. До неї дійшло, що ти замахнувся на книжку. Здається, її це потішило. Вона втерла сльозу». Аж це мені наче пригадалося, що незабаром після своєї смерти бабуся з приниженою міною, буцімто стара служниця, викинута на брук, з міною не рідної, а чужої, схлипуючи, благала мене: «Ти ж бодай зрідка будеш бачитися зі мною? Навідуй мене бодай раз за кілька років. Затям, ти був мені моїм онуком, бабусі цього не забувають». Побачивши знов її личко, з таким покірним, таким скорботним, таким смиренним виразом, я хотів одразу ж кинутися до неї і сказати те, що я мав би сказати тоді: «Що ти, бабусю! Ми бачитимемося з тобою, скільки тобі захочеться, ти в мене одна на цьому світі, я більше ніколи з тобою не розлучуся». Як вона, мабуть, ридала всі ці місяці, поки я мовчав і не заглядав туди, де вона лежить. Чим вона це пояснювала? І я, й собі заливаючись дрібними, сказав батькові: «Мерщій, мерщій, адресу, веди мене до неї!» А він: «Та от... не знаю, чи зможеш ти її побачити. А потім вона дуже квола, дуже квола, вона вже не та, боюсь, як би тобі не стало зле. Та й номера ділянки до пуття не пам’ятаю».

— «Але скажи мені, ти ж знаєш, адже це неправда, що мертві більше не живуть? Адже це неправда, хай би там що казали: бабуся ж іще жива!» Батько посміхнувся смутно: «Та ні, бачиш, вона ледь тепла, ледь тепла! Як на мене, тобі туди краще не ходити. їй нічого не бракує. В неї там чепурно». — «А вона часто сама?» — «Атож, але так ліпше для неї. Хай вона ліпше ні про що не думає — думи наганяють тугу. Еге ж, думати часто буває важко. Зрештою, знаєш, вона геть-то згасла. Зараз ти дістанеш точні вказівки, як туди попасти, але не уявляю, що ти там робитимеш, та й доглядачка навряд чи до неї пустить». — «Але ж ти знаєш, що я завжди житиму з нею, олені, олені, Франсіс Жамм, виделка». Але я вже переплив назад звивисту похмуру річку, зринув на поверхню, де нам відкривається світ живих, ось чому, хоч я й приказував: «Франсіс Жамм, олені, олені», вервечка цих слів утратила для мене всякий глузд і логіку, які ще хвилину тому були для мене такі ясні і які вже годі було пригадати. Мені було вже невтямки, чому слово «Аяс», щойно сказане батьком, зараз по тому, поза усяким сумнівом, означало: «Гляди не застудись!» Я забув зачинити віконниці, й розбудило мене чи не денне світло. Але мені нестерпно боліло те, що перед моїми очима розстилається море, яке бабуся могла споглядати цілі години; байдужа його краса, яку я бачив знову, насувала гадку про те, що більше його їй не бачити; мені хотілося заткати вуха, щоб не чути його гуку-гомону, променистий розліг хвиль будив у серці відчуття пустки; все, мов алеї та моріжки того парку, де я малим згубив якось бабусю, нібито промовляло мені: «Ми її не бачили», і під круговиною блідого, божистого неба мені все здавалося, наче мене щось гнітить ізго-ри, буцімто мене тиснув величезний синястий дзвін, застуючи обрій, на якому бабуся не з’являлася. Аби більше нічого не бачити, я обернувся до стіни, та — леле! — переді мною була та сама перебірка, що правила нам колись за вранішнього вісника, та перебірка, що, зі слухнянством скрипки віддаючи всі відтінки почуття, несхибно доносила до бабусі мою обаву збудити її, або, як вона вже прокинулася, обаву, що вона мене не почула і що не важиться ворухнутися; а за мить, ніби озив іншого інструмента, заповідала мені її прихід і закликала до спокою. Підступити до тої стіни мені було страшніше, ніж до фортеп’яно, чиї «струни ще бриніли б, дарма що бабуся давно б уже не грала на ньому. Я знав, що можна тепер стукати в стіну, навіть ще голосніше стукати, але що бабусі вже нічим не збудити, що я не почую ніякого відгуку, що бабуся вже не прийде. І якщо наша душа безсмертна, я просив у Бога про одне: хай він дозволить мені легенько стукнути тричі в стіну — бабуся впізнає мій стук серед тисячі інших і відгукнеться стуком, мовляв: «Не хвилюйся, жабенятко, розумію, що тобі нетерпець, але я вже йду» — і хай він дозволить мені залишатися з нею цілу вічність, яка для нас обох не здалася б задовгою.

Директор прийшов спитати, чи не хочу я спуститися вниз. Про всяк випадок він пильнував мого «примістя» в їдальні. Не побачивши мене там, стурбувався: чи не вернулися до мене, як торік, напади ядухи. Він мав надію, що, мабуть, це в мене чи не від «почервіння горлового» і коли так, то проти нього помічний, як він чув, «екваліпт».

Він передав мені цидулку від Альбертини. Цього року вона до Бальбека не вибиралась, але плани в неї змінилися, і ось уже три дні вона живе не в самім Бальбеку, а в сусідстві, за десять хвилин трамвайної їзди. Боючись, що я здорожуся, вона першого вечора утрималася від зустрічі, але питала мене, коли я зможу її прийняти. Я поцікавився, чи вона приходила сама, поцікавився не з тим, щоб її побачити, а з тим, щоб уникнути побачення. «Авжеж, сама, — відповів директор. — їй

1 ... 53 54 55 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"