Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

class="book">Так, це правда, я любив цих гостей, цей тип гостей; вони іноді бували такими тупими, що коли заходили до мого кабінету, ще тримали в руці путівник, заклавши пальцем 158 сторінку, на якій повідомлялося, що в наївного Хав’єра Ґойї можна за малі гроші купити шедеври. Авжеж, це правда, я опрацював цей метод до найдрібніших деталей і він завжди спрацьовував — вони були такі схожі між собою, що він і не міг не спрацювати. Вони завжди ставилися до мене з мішанкою удаваної поваги та поблажливості, яку хитруни відчувають до осіб, яких за мить збираються розвести на бабло. Вони запевняли мене, що приїхали до Мадрида тільки для того, щоб побачити твори «великого Ґойї» (мало хто розмовляв по-нашому, майже всіх їх супроводжував перекладач, тож одного разу я мусив слухати про «великого Ґойю» англійською, а другого — іспанською; двічі, аж до млості, я мусив вислуховувати кожен комплімент, кожне вихваляння), а я ламався, що це вже тільки залишки колекції, що майже все я вже продав, що найцінніші речі купили «великі вельможі, в тому числі чимало англійців», якщо це був саме англієць. Бо траплялися також французи й навіть двоє німців. Вони примовляли і примовляли, врешті-решт, вони не для того прийшли, щоби піти ні з чим, тож у кінці, граючи те саме важке зітхання, я вів їх до майстерні. Служниці не можна було там прибирати під загрозою звільнення — я доглядав за тим пилом, безладом, склянками пензлів із засохлою фарбою на кошлатому, розчепіреному волоссі, завдяки цьому в них складалося враження, що вони заходять до забутого святилища мистецтва. Вони дивилися, а в їхньому погляді вже не було жодного захвату, лише жадібність; я бачив, як їхні райдужні оболонки перетворюються на круглі монети. І тому не мав жодних докорів сумління.

Авжеж, це правда, це я намалював більшу частину картин цього старого дундука Франсиско Ґойї-і-Лусьєнтеса, які нині прикрашають резиденції лордів і перед якими прицмокують язиками колекціонери та знавці. Авжеж, це правда, саме я нарисував ці рисунки, саме я проводив вечори в малій кімнатці за шафою, де на шматках старого паперу з’являлися чорноволосі красуні, відьми, засуджені на смерть у тюрмах, божевільні. Саме я, без жодного шуму, не хлюпаючи фарбою на всі боки, не надимаючись, не обкладаючи собі капелюха свічками, цілком спокійно, розважливо, у властивому собі темпі продукував коштовні сувеніри з Мадрида для тих хитрунів із путівником у руці, що тримали палець на 158 сторінці. Я викладав перед ними запилюжені течки, смикав шухлядку («Я не відчиняв її п’ять років» — це був мій коронний авторський номер), а потім зойкав, скімлив, скаржився на злидні й ставив перед ними ціну, яка могла здатися дещо зависокою, але й так була лише частиною задоволення, яке зійде на них, коли вони вже повісять обрамлену картину чи рисунок на почесному місці у вітальні й казатимуть: «Ця непримітна картинка, це невеличке полотно — справжні посаг для моєї доньки. Ґойя. Справжній Ґойя, у нас він ще не надто добре відомий, але на континенті він має велику славу. Я купив це в його дурнуватого сина за смішні гроші».

Не знаю, чому я не хотів про це розповісти раніше. От не хотів, людина стає впертою на старість. Мені здавалося, що після мене мало залишитися тільки одне, чого жоден англієць у пудромантелі, з оцінювальними очима на восковому обличчі, не купив би: базгранина божевільного дідугана, довгі метри зіпсованого перкалю в трояндочки, заґіпсованого, вкритого потворністю й огидою, стіни порядного дому (а коли він був порядним? Можливо, ще до того, як старий його купив?), перетворені на трактирні мальовидла. Мені здавалося ганебним те, що я до того додаю свою малу ґалантерею з одноосібної мануфактури, в якій я творив відьом і красунь, демонів і вбитих цесарок, рисунки, картинки, ґравюри, мій малий, нелегальний асортиментик, шарлатанські вироби для приїжджих. Зрештою, щедро оплачувані. Що ж мені могла дати демонстрація того, що я вмію малювати так, як він, — якщо я вже раніше продемонстрував, що вмію малювати краще?

Це були лише забавки старого гриба. Бог уже з тими грішми, але той момент, коли я казав їм уже на порозі, що, правда, я теж… ох. Найгірша базгранина, яку я посоромився би продавати — хоча точно знайшлися б охочі — взагалі не потрапляла в піч; я загортав її в папір, перев’язував мотузкою і клав під комод. Після моєї смерті той ідіот, який по мені все успадкує, продаватиме її нарівні з найбільшими шедеврами свого діда, я в цьому абсолютно переконаний. І це буде моя остання перемога, вже з могили; насправді те, що я намалював у Домі Глухого, розпадеться і безповоротно зникне, то з нього вже облущуються шматки фарби й опадають на підлогу з крихтами тиньку, насправді ніхто не запам’ятає мене інакше, як «ледачого сина старого Ґойї», про якого не дуже відомо, чим він займався, — але мій дурний син збере ще кількох дурнів і вони навішають мою найгіршу базгранину в пишних резиденціях, а може, й до королівської колекції пошлють. А інші дурні перед нею будуть стояти. І прицмокувати. І захоплюватись. І прицмокувати. І знову захоплюватись.

Ну, і це мене, мушу вам сказати, тішить.

XLI
розповідає Маріано

Отже, я залишився останній — уже немає серед живих ні дідуся, ні батька, ні малого Маріано Хав’єра. Лікарі дають Консепсьйон не більше півтора року. Мабуть, я міг би ще зважитися і стати молодожоном. Але навіщо? Що ж, усе ще можливе, я почуваюся молодим і сповненим сил.

Після смерті старого я почав наводити лад; вивіз із Квінта-дель-Сордо все, що мало бодай якусь цінність: картини, найвартісніші меблі, архів дідуся. Протягом двох місяців упорядковував папери: рисунки, графіку, листи, документи. У схованці секретера знайшов цілий стос непристойних, паскудних листів і якесь дрібне сміття; все це — з поваги до пам’яті великого Ґойї — я спалив. Підрахував більш-менш вартість того, що залишилося мені у спадок, і вирішив утілити в життя мій хитромудрий план.

Я знав, що в Бордо батько найближче спілкувався з Бруґадою;