Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

зупиняємося біля жодного відділу, зразу ж підіймаємося сходами на останній поверх, де знаходиться дирекція. Тато наказує мені чекати, а сам зникає за широкими дерев’яними дверима. За годину я вже одягнута в темно-синю чеську двійку з довгими рукавами і білу блузку з розкішним жабо. Волани доладно випинаються на грудях і ледь визирають із рукавів піджака. Непогано, але поки доїжджаємо до інституту, блузка на спині стає мокрою, цівки поту стікають по хребту. Надворі вже зранку спека, а що буде в полудень? Снідати немає часу, а мені й не хочеться. Тільки спрага допікає.

Першими складати іспит ідуть п’ятеро добровольців. Цікаво, справді найбільш упевнені чи ті, в кого елементарно нерви здають? Хтось у кутку бурчить, що то ніякі не герої, а «договірники» — за них уже і домовлено, і заплачено, то чого їм боятися? Звідки тому буркотунові знати? За мене тато також домовлявся, але ж я чекаю, бо все одно спершу треба скласти іспит, а тоді вже говорити про умови. Добровольці виходять нібито задоволені. Після них — черга, за алфавітом.

Які різні ці вступники і взагалі які різні люди! Он біля вікна стоїть хлопець із заплющеними очима. Враження таке, що він спить стоячи або ж медитує. Але очі час від часу розплющуються і втуплюються в чергу, а губи безперестанку ворушаться. Отже, «проганяє» в пам’яті підручник. Руда дівчина вже тримається за клямку, а ще продовжує гортати книжку, тоді кидає її просто на підлогу перед дверима аудиторії і заходить. Ну що ще можна було вивчити за кілька секунд до іспиту? А он і мої сусідки-хмельничанки, «трійня» з гуртожитської кімнати, — схилили стрижені русяві голови докупи і перешіптуються, мабуть, повторюють формули.

Ловлю себе на тому, що мені цікаво спостерігати за людьми: вивчати їхні обличчя, уявляти характери, вгадувати думки та передбачати поведінку.

Чекаю вже третю годину. Нарешті. Переступаю поріг аудиторії і завмираю, як соляний стовп. Що це? Куди я потрапила? За масивним столом — четверо дивних істот, схожих на звірів. Не зразу доходить, на яких саме. Здається, на ведмедів. Ні, це вовки, але якісь надто бурі та волохаті — довга шерсть спадає аж на стіл, за нею не видно ні очей, ні вух, ні навіть лап. Звірі мовчать і, мабуть, пильно стежать за мною крізь свої бурі космаки. Один із них, крайній праворуч, раптом різко змахує головою і закидає шерсть назад, на спину, — так, як би довгокоса дівчина прибирала з обличчя пасма волосся. Зелені очі втуплюються в мене, потворний рот розтягується до вух і з нього виривається чи то клекотіння, чи гарчання, чи приглушене виття.

Повертаюся, щоб вибігти, але не можу зрушити з місця. Моє тіло судомить, ніби його хтось викручує, як випраний рушник. Із жахом відчуваю, що також перетворююся у звіра. Хапаюся руками за обличчя — обличчя немає, дивлюся на долоні — вони вкрилися густою бурою шерстю. Зате звірі тепер посміхаються мені своїми потворними мордами — мабуть, признали за свою.

— Чого ти стоїш біля дверей? Проходь, бери білет. Сміливіше! Ми ж не кусаємося.

Отже, своїх не кусають. А білет… Куди білет? Чую, як десь за стінами голосно чахкає потяг. Отже, мене хочуть кудись на ньому відправити? Може, у звіринець чи в цирк? Ще чого! Нікуди я не поїду! Треба рятуватися. З неймовірним зусиллям відриваю праву ногу від підлоги і переставляю в напрямку дверей, потім так само — ліву. Ось і рятівні двері, але й за ними юрмисько звірів. Вони тупцюють навколо мене, труться спинами, обнімаються волохатими лапами. Мене нудить від їхнього запаху, я шукаю виходу з приміщення і не бачу — перед очима суцільна темрява. Чи то й мої очі закрила густа бура шерсть, крізь яку не може пробитися погляд? Як же втекти? Куди? І тут мій винахідливий мозок знаходить вихід — непритомнію і падаю. Хай спробують мене там упіймати!

Усю дорогу зі Львова їдемо мовчки. Іспити провалено. З тріском! Тато кермує і навіть не дивиться на мене. Мабуть, злиться, вважає, що я навмисне. Зрештою, я ніколи не знаю, що він думає. З того часу, як загинула мама, він майже ні з ким не спілкується. Приходить додому і зразу зачиняється у своєму кабінеті — навіть не знаю, в котрому з них: верхньому чи нижньому. Єдине, що він ніколи не забуває, — це контролювати мої оцінки та лікування: щоранку — пігулочка, раз на місяць — тестування для перевірки та зміцнення пам’яті. Я мушу бути здоровою і слухняною, бо від цього залежить моє щастя. Тато дуже хотів зробити щасливою і маму, але вона ослухалася його. І що з того вийшло? Він же казав їй, що на старовинних мурах небезпечно. А вона все одно полізла, бо хотіла зблизька на боривітрів подивитися. От і подивилася. Не втрималась і впала. А він же її попереджав, він же говорив…

Раніше на стіні в бібліотеці висів мамин портрет, написаний знайомим художником, гарний такий, у дорогій рамі. На ньому мама в рожевій сукні і з маленькими довгастими рожевими сережками в золотій оправі. У великій кімнаті, на поличці шафи, стояла чорно-біла мамина фотографія у бронзовій рамочці на підставці. Та рамочка дуже пасувала до смужок на диванній оббивці. А тепер — ні картини, ні світлини. Я думала, що тато забрав їх до свого кабінету. Але там у шухляді стола тільки невелика фотографія — тато, мама і маленька дівчинка з білим бантом на голові.

Мабуть, та дівчинка — я. А хто ж іще? Але чомусь я зовсім не пам’ятаю, коли і де ми фотографувалися. І про те, як любила гойдатися на гойдалці у дворі, і як ми їздили втрьох до моря, і навіть як мама піднімалася до боривітрів. Тато розповідає, а я тільки уявляю, як то могло бути. Він каже, що це — наслідок щеплення, що його мені зробили в дитинстві, особливості моєї дитячої пам’яті. Її треба тренувати, тренувати