Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

— Конкретніше! — знову перебила його красномовство баба Ганя. — Де зараз пані Марія?

— Пані Марія у монастирі… Я, користуючись певними зв’язками, улаштував її до прекрасного монастиря. Вона з радістю полишила мирську огидну суєту, яка повсякчас нагадувала їй про синочка, й усамітнилась в обителі Божій, де, бідолашна, і знайшла нарешті спокій.

— У якому вона монастирі? — строго запитала пані Ганна.

— У найкращому, вже можете мені повірити, — трохи хвалькувато відповів пан Урсуляк та якось недоречно та незрозуміло додав. — Я звик користуватись лишень найкращими речами. І спілкуюся винятково з тими, хто має бездоганну репутацію…

— Вас запитали не про найкращі речі та бездоганну репутацію! — з огидою вигукнула Лада.

— Тебе, мерзотнику, спитали, у якому зараз монастирі пані Марія, — перейшовши на «ти», повторила запитання пані Ганна.

— Шановні! Шановні, немає потреби так серйозно хвилюватись. Запам’ятайте, пан Урсуляк ніколи слів на вітер не кидає. Якщо пан Урсуляк сказав, що це найкращий монастир, то так воно і є… Інакше це ніяк не може бути! Дивіться, у всіх монастирях триразове харчування… А у пані Марії чотириразове! Та ще й булочка з компотом, на додачу, перед сном…

— Так, Ладо! — гукнула бабця до онуки, перебивши маразматичну промову рудого. — Тут усе серйозно. Давай, дзвони дівчатам, нехай беруть таксі і швидко мчать сюди… Цей персик ми без них не вичавимо. А спізнитися на бал через цей гнилий фрукт було б украй прикро.

Лада рушила до телефону, а баба Ганя, узявши зі столу графин, спокійнісінько випорожнила його на спітнілу голову пана Урсуляка.

— Що?! Що ви собі дозволяєте?! — пробубонів плішивий. — Зі мною так не можна! Я заслужений пенсіонер! Я чемпіон Львова із шашок! Я учасник бойових дій та інвалід дитинства! Я почесний ліквідатор Чорнобильської аварії, аби ви знали! Та в мене вся рідня загинула, захищаючи незалежність нашої держави! Я сирота! Круглесенький сирота! Я герой боротьби за незалежність! Та я депутат міськради врешті-решт… Та припиніть же нарешті це знущання!

Він спробував відскочити, але пані Ганна елегантно махнула рукою та якимось дивним прийомом враз швякнула його на стіл. Безшиє тільце Урсуляка обм’якло та повільно сповзло на підлогу.

— Ба, що це було? — вигукнула Лада, здивована небувалою спритністю бабці. — Карате?

— Краще — бойовий гопак, — стомлено відповіла пані Ганна та, піднявши однією рукою пана Урсуляка з підлоги, кинула його у крісло.

— Чемпіонат Львова із шашок у якому році виграв? — спокійно запитала баба Ганя переляканого рудого.

— У… У 1983-му… — затинаючись, пробелькотів пан Урсуляк.

— Брехня! У 83-му чемпіонат виграв Івасик Маркевич — мій друзяка. Всі твої слова, мерзотнику, — брехня і більш нічого. Ладо! — зненацька гукнула вона до онуки.

— Я тут, ба…

— Запам’ятай, онученько, базікати про жертовність та геройство і мовчки, щодня наполегливо працювати на благо своєї Батьківщини — це не одне й те саме.

— Це ти з приводу виховання?

— Це я з приводу твого розуміння! — трохи ображено уточнила баба Ганя. — І нема чого підсмикувати! І взагалі, я вже коли просила тебе викликати дівчат?!

— Активістки товариства «Ті, кому за 70» вже у таксі. І за п’ять хвилин з’являться перед твої ясні очі… За свої попередні слова — перепрошую… Була неправа, — відрапортувала Лада та кивнула бабці на рудого, який заповзявсь картинно удавати з себе непритомного.

Пані Ганна стомлено зітхнула, узяла з підвіконня кактус та вколола ним спітнілий ніс Урсуляка.

— Де пані Марія?

— У Старому Самборі! У Самборівському монастирі! — завив брехливий і почухав свого носа.

— А ти що робиш у її квартирі?

— Це моя… Моя квартира… Пані Марія виписала мені дарчу. Їй не треба така велика квартира у самому центрі. Цілих сім кімнат — що вона буде з ними робити?

— Ти хто такий?

— Пан Урсуляк — найкращий друг…

Баба Ганя роздратовано зітхнула та знову вколола кактусом зачуханий і червоний ніс Урсуляка.

— Ще раз питаю, хто такий?

— У-у-у! — ображено занив рудий та висмикнув із носа дві кактусових колючки. — Я сирота! Чесне слово — сирота! Виріс у бідності і нужді… Усе життя пропрацював сторожем на Личаківському цвинтарі… Підробляв листоношею… Коли нарешті заробив трошки грошенят, відкрив власну церкву.

— Що-що?! — скривившись, перепитала Лада.

— Церкву, — жалісно промимрив сирота. — Ми живемо у жорстокий, жахливий час. Людям катастрофічно не вистачає милосердя. Всіх поглинув розпач, безнадія та самотність. Подивіться навкруги — культура, освіта у страшному занепаді. Любов та доброта зневажені цивілізацією і викинуті на смітник! Над усім панують підступність, хитрощі та зрада! Люди остаточно втратили здоровий глузд! Вони безжалісно знищують матінку природу! Тривають повсякчасні війни — річками ллється братня кров! Усе вирішують та визначають гроші, і тільки гроші! Уся планета задихається від ненависті та злоби! Купка багатіїв купаються у розкошах та нудьгують! Вони мають усе! А решта! Решта — лишень завуальовані раби…

Пані Ганна нарешті прийшла до тями. Опанувавши себе, вона смачно гепнула оратора по голові вазоном. Вазон розлетівся вщент, і пан Урсуляк нарешті замовчав, обірвавши на півслові свою добряче відрепетирувану промову.

— Дякую, ба, — втомлено прошепотіла Лада.

— На здоров’я. До речі, а ти знаєш, що твій татко також колись працював сторожем на Личаківському цвинтарі? Як, зрештою, і