Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

«Уже влітку 1410 року починає формуватися ідея, що Грюнвальд — це перемога нехрещених. Єпископ Познанський Альберт одразу ж після Грюнвальдської битви, 29 липня 1410 року, пише польським представникам при Папській курії, інструктуючи, як боротися зі скандалом, який виник відразу після битви, що Ягайло здобув перемогу за допомогою язичників, — язичниками називаються не литовці, а лише татари і русичі, і стверджується, що король мав право скористатися з помочі своїх підданих, нехай то були і язичники» [83, с. 128].

Слід зазначити, що в європейських та польських архівах збереглися виключно польські свідчення про Грюнвальдську битву. Немає руських (українських) та литовських.

Російська імперія впродовж 300 років забороняла українським науковцям взагалі вивчати та досліджувати це питання. Тому, коли ми бачимо стару працю на цю тему, вона поверхова і пустопорожня, переважно про «славетні смоленські полки» та їхню участь у битві. І чомусь завжди бракує пояснення, що 1410 року Смоленськ належав до Великого Литовського князівства і до того часу не мав абсолютно ніякого зв’язку з Москвою. Отака дилема.

Так почала переписуватися Грюнвальдська битва по закінченні. Ще «Восени (11 листопада 1410 р.) Ягайло у листі до посланника короля Чехії Вацлава IV при Папській курії Генріха фон Розенберга пише, не лише повторюючи, але й розширюючи аргумент, що володар має право у разі війни вдатися до допомоги своїх підвладних язичників, але водночас намагається применшити їхню роль, стверджуючи, що то були тільки допоміжні частини» [83, с. 128].

«Що більше на Заході розширювалася ідея про умовну і незаконну перемогу Ягайла — а до того особливо доклав зусиль трактат торунського домініканця Фалькенберга «Liber de doctrina» (1411 р), у якому стверджується, що поляки заслужили на смерть за союз із язичниками та їх захист — то більше зростало бажання дати відсіч. (Поляки ще більше почали прославляти себе в битві, і це стало. — В.Б.) початком… явища — мотивом перемоги, здобутої зусиллями тільки поляків. Пізніше він був перейнятий основним промовцем Польської делегації на Констанцькому соборі, Ректором Краківського університету Павлом Володимиром у творі «Conclisiones», де лаврами перемоги супроти Тевтонського ордену увінчує лише поляків. Цей мотив пізніше остаточно розвинув Я. Длугош» [83, с. 128].

Трапилось так, що усі польські офіційні джерела стали подавати Грюнвальдську битву, як перемогу поляків (Ягайла) над Орденом. Та, незважаючи на цю тактику, Орден висував все нові й нові звинувачення як проти Польщі (Ягайло), так і проти ВКЛР (Вітовт).

1414 року в Констанці для вирішення церковних питань, а також звинувачень Тевтонського ордену, підтриманих королем Угорським і намісником Священної Римської імперії Сигізмундом Люксембурзьким, проти Польщі (Ягайло) та ВКЛР (Вітовт), зібрався 16-ий Вселенський Собор. Що цікаво, то справді був Вселенський Собор, бо на нього прибули не тільки короновані Папою володарі держав та католицькі єпископи і делегати, а й офіційні представники Константинополя, православної церкви та православних християнських держав.

Як кажуть історики, «не дрімали й Вітовт з Ягайлом». Головна суперечка Польщі та Великого Литовсько-Руського князівства з Тевтонським орденом точилася навколо Жемайтії — дідичної землі литовських князів. Особливо це стосувалося князя Вітовта, батько якого Кейстут разом із Ольгердом правили у Великому Литовському князівстві, розділивши сфери впливу. Саме князю Кейстутові у 1345–1377 роках довелося захищати Литву від посягань Тевтонського ордену. В ті роки «Протягом… двох десятиріч орден хрестоносців і Лівонський орден зорганізували приблизно 70 походів на Литву — по три-чотири походи на рік. 1356 року тевтонці вперше дійшли до Трокаю і Вільнюса» [83, с. 42].

Тому й пішла Литва на Кревську унію з Польщею. Це слід розуміти. І, як пам’ятаємо, «Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року… (Уже. — В.Б.) 1395 року імператор Священної Римської імперії, а 1403-го і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [83, с. 42].

Саме тому напередодні Констанцького Собору Вітовт і Ягайло «починають хрестити жемайтійців» — останній оплот язичництва в Литві, за землю котрих так чіплявся Тевтонський орден. У нього була своя стратегічна задача: якомога більше захопити прибалтійських земель та з’єднати в єдине ціле володіння Тевтонського і Лівонського орденів. Хоча, зрозуміло, що ця мета ніколи не афішувалася. Та про такий намір знали наші предки.

«Ось чому… 1416 року в Констанці бачимо делегацію із 60-ти жемайтійців, які всьому церковному собору доводять, що винні в тому, що вони нехрещені, тільки рицарі Тевтонського ордену, які намагалися це зробити силою. Церковний собор було переконано, тому він 1417 року прийняв рішення заснувати Жемайтійську єпархію, що є унікальною подією в історії Церкви — єпархії зазвичай засновують Папи» [83, с. 128].

На мою думку, українська і московська православні церкви після 1240–1250-х років не могли перебувати під опікою одного київського митрополита. Головною причиною цього була їхня належність до різних держав. Одна церква належала до Великого Галицько-Волинського князівства і, звичайно, мала свого митрополита. Друга церква діяла виключно на землях Золотої Орди, не мала нічого спільного з Києвом та Руссю і була ідеологічною зброєю ханів Золотої Орди. Ми пам’ятаємо, що хан Менгу-Тимур навіть воював з Константинополем у 1269–1271 роках за те, щоб підпорядкувати собі особисто церкву.

Сучасні українські історики змушені визнавати деяких окремих митрополитів нашої землі, які не мали з Московією нічого спільного, та існування в деякі роки на українсько-литовських землях незалежних митрополій. Робити подібне змушує їх не принципова позиція, незалежна від Москви, а неможливість спростування незаперечних фактів. Тобто, і в цьому питанні вони поки що продовжують московські баєчки. Хоча польський король Казимир III ще в часи свого правління (1333–1370 роки) досить чітко написав у листі до