Читати книгу - "Руденька"

– Ну… не обов’язково чекати цього часу… Тобі не звикати носити мене на руках. Я не можу прийняти твоє запрошення. Професор Брольш заборонив мені цілуватися з чоловіками упродовж двох місяців. Він каже, що їхні «бацили» можуть мене вбити, – я намагалася говорити якомога серйозніше.

– Я потерплю. Я покажу тобі своє найулюбленіше місце в Ессені. Там дуже гарно, гадаю, тобі сподобається. І щоб ти була впевнена в тому, що я не полізу до тебе зі своїми бацилами, я з радістю запрошу на побачення і твою маму. Вона надзвичайна жінка.

– Мені зараз сподобається навіть у найнепривабливішому місці в Ессені. – Я сміялася. – Я згодна і обіцяю тобі, що ми сходимо з тобою на побачення. І… моя мама – найкраща із жінок.

У цю мить до палати увійшов доктор Літке. Він був надзвичайно вродливим чоловіком, дуже мені подобався, і наша симпатія була взаємною. У руці в нього була якась указка і декілька аркушів формату А4. Мабуть, він тільки недавно закінчив лекцію, а потім вирішив відвідати нас. Він з усмішкою подивився на мене, привітався з мамою, яка по-німецьки спілкувалася з молоденькою сестричкою, і раптом його погляд зупинився на моєму ліжку. Його обличчя миттю змінилося: воно стало кам’яним і серйозним. Я намагалася зрозуміти, що так привернуло його увагу. Навряд чи його здивувало те, що Геральд виймає з мене металеві скоби… Коли до мене дійшло, на що він так пильно дивиться, усередині все похололо: я згадала про великі плями крові на своєму білосніжному простирадлі і про свою перев’язану вену. Я боялася, що санітарам через мене перепаде.

– Вони намагались мене вбити, а я захищалася. Це не моя кров. – Це було перше, що спало мені на думку.

– Хто саме з них намагався тебе вбити? – Обличчя Літке залишалося все таким же серйозним. – Він? Чи він? – При цьому він по черзі показував на санітарів за допомогою своєї указки.

Я не знала, зрозумів він мій жарт чи здогадався, що моє ліжко в крові через необережність його молодих підлеглих. Я намагалася придумати якусь відповідь, аж раптом Літке зробив елегантний випад у бік мого ліжка… і, вигукуючи «I must save the Princess»,[33] з указкою кинувся на Дженса… Він фехтував своєю указкою, немов шпагою, а Дженс удавав, що захищається… Я реготала і дивилася на них зі сльозами на очах… і в ту хвилину єдиним моїм бажанням було, щоб вони відчули мою вдячність до них усіх. За їхнє щире ставлення, величезну любов і за своє

життя.

Геральд закінчив свою ювелірну роботу. Я дивилася на склянку, в якій красувалася сотня скривавлених металевих скоб.

– Хочеш залишити кілька на пам’ять? – поцікавився Геральд перед тим, як позбутися вмісту склянки.

– Ні. Я залишу собі на пам’ять «мерседес».

Ось тоді й пролунало питання, до якого я була не зовсім готова:

– Ти втрачаєш щодень по два кілограми. Ти що, зовсім нічого не їси? – запитав Літке.

– Чому? Їм. Зі мною почав займатися фізіотерапевт, а до всього ця ваша спекота… вона мене вбиває. Я п’ю дуже багато води під час спортивних занять… якщо їх можна так назвати… Хочете, зараз з’їм персик? А можу віддати його вам. Він дуже смачний, повірте.

Літке вже не слухав мене. Він щось уважно вивчав: його очі швидко ковзали вгору-вниз по аркушах паперу, які він приніс із собою до палати разом з указкою.

– Ти нічого не їси, причому вже кілька днів, – він промовив це так твердо, що я одразу зрозуміла, що відкручуватися марно.

– Мені боляче. Навіть воду пити боляче. Як ви дізналися? – я здалася.

– Твої аналізи… кальцій… магній… Усі показники були в нормі три дні тому… а зараз вони далекі навіть від нижньої межі. А де боляче?

– Сама не можу зрозуміти. Дайте, будь ласка, води. Зараз спробую пояснити.

Я ковтнула трохи води, відчула гострий біль десь усередині і постаралася передати йому свої відчуття.

– Я думаю, що тобі випадково могли пошкодити стравохід. Може, просто якась дрібна внутрішня подряпина. Я дам тобі піґулки. А на завтра призначимо тобі гастроскопію.

– Ну ні… знову ковтати якісь трубки! Давайте мені піґулку. І я у вас на очах з’їм усе, що скажете. Тільки позбавте мене чергової приємної процедури.

– Ти навіть нічого не відчуєш.

– Я розумію. Але почнімо все-таки з піґулки. – Я схопила зі столика склянку води і швидко ковтнула. – І… ви знаєте, щойно ковтнула трохи води, і вже майже не боляче… Ви мене вилікували…

Він засміявся. Він добре вивчив мене за тиждень і знав, що я піду на все, тільки б мене – вже вкотре – не кололи і не різали.

– Гаразд, спочатку піґулки. А завтра подивимося на твої показники. Я точно знатиму, їла ти чи ні. Тобі принесуть докладну інформацію про процедуру гастроскопії, і як завжди, тобі треба буде заповнити деякі папери. Це формальність. До вечора. – І він вийшов з палати.

– Ну… солодкі Лицарі, рятуйте. – Я дивилася благальними очима на Геральда і Дженса.

– Пити теж боляче? – спитав Дженс.

– Так. Але їсти ще більше. Як поліпшити показники до завтра?

– Я дещо придумав, – сказав Дженс, – але дивися, якщо тобі не допоможуть піґулки і наша маленька