Читати книгу - "Заїр"

Того вечора, коли ми постелили свої спальні мішки під скелями, я пробую взяти її за руку. Вона лагідно забирає її й каже мені, що одружена. Я знаю, що припустився помилки, діяв необдумано. А що мені немає більше чого втрачати, то я розповідаю їй про видіння свого дитинства, про місію поширювати у світі Любов, про медичний діагноз, який приписує мені епілепсію.

На мій превеликий подив, вона чудово розуміє те, що я їй кажу. Трохи розповідає про своє життя, каже, що кохає свого чоловіка, що він теж кохає її, але з плином часу вони загубили щось важливе, й вона вирішила, що ліпше поїде кудись далеко, аніж спостерігатиме, як її шлюб потроху розпадається. Вона має все в житті, але почувається нещасливою; хоч вона й могла протягом решти свого життя вдавати, ніби жодних проблем у неї нема, проте боїться провалитися в депресію, з якої вона вже ніколи не зможе вийти.

Тому вона вирішила все покинути й податися на пошуки пригод, які не залишали б їй вільного часу на те, щоб думати про кохання, яке розпадалося. Що більше вона шукала, то більше втрачала й то більше почувала себе самотньою. Мабуть, вона остаточно збилася зі свого шляху, а невдача, якої ми зазнали на кордоні, показує, що вона помилялася й, певно, ліпше їй повернутися до нудної повсякденності.

Я кажу їй, що ми можемо спробувати пройти глухішою стежкою, що я знайомий із контрабандистами, які можуть нам допомогти, проте вона, схоже, втратила енергію, втратила бажання продовжувати те, що почала.

У цю мить озвався Голос і наказав мені, щоб я посвятив її Землі. Сам не дуже розуміючи, що роблю, я підводжуся, дістаю з рюкзака пляшечку з олією, яку ми взяли для приготування їжі, змочую в ній пальці, кладу руку їй на голову, мовчки молюся, а тоді прошу, щоб вона не припиняла свого пошуку, бо він має велике значення для всіх нас. Голос мені казав, а я повторював для неї, що зміна лише однієї людини означає зміну всього людського роду. Вона обіймає мене, я відчуваю, що Земля благословляє її, і ми сидимо так, обнявшись, протягом кількох годин.

Потім я запитую її, чи вірить вона в те, що я розповів їй про Голос, який розмовляє зі мною. Вона відповідає, що вірить і не вірить. За її словами, вона вірить у те, що кожна людина наділена могутністю, якою вона ніколи не користується, й водночас думає, що я ввійшов у контакт із цією могутністю через свої напади епілепсії. Але, мовляв, ми зможемо з’ясувати це разом. Вона має намір навідати кочовика, який живе на півночі Алмати і, кажуть, він наділений магічною силою. Якщо я маю бажання, то можу супроводжувати її, вона буде рада моєму товариству. Коли вона називає його ім’я, я кажу, що знайомий з його онуком, і це значно спростить нам справу.

Ми перетинаємо Алмати, зупиняємося лише для того, щоб наповнити бак пальним і купити деякої провізії, а потім звертаємо до невеличкого села, що стоїть на березі спорудженого радянським режимом штучного озера. Підходимо до оселі старого кочовика і хоч я й кажу одному з його помічників, що знайомий з його онуком, нам доводиться чекати багато годин, бо дуже багато людей приходять вислухати поради чоловіка, якого всі тут вважають святим.

Нарешті ми дочекалися своєї черги. Перекладаючи ту розмову, а потім кілька разів перечитавши опублікований репортаж про неї, я знайшов там відповіді на багато питань, що мене цікавили.

Естер запитує, чому люди сумні.

– Це просто, – відповідає старий. – Усі вони невільники своєї долі. Усі вважають, що жити треба за певним планом. Але ніхто не запитує себе, чи цей план складено для нього, чи для якоїсь іншої особи. Протягом життя вони накопичують досвід, спогади, всілякі речі, чужі погляди на світ, і це такий тягар, який мало хто може витримати. А свої мрії вони швидко забувають.

– Багато людей кажуть мені: «Тобі добре, ти знаєш, чого хочеш від життя. А я не знаю».

– Звісно, вони знають, – відповідає їй старий кочовик. – Вам, либонь, не раз доводилося чути, як хтось каже: «Я не зробив нічого з того, що хотів зробити, але така реальність». Отже, він знав, що хотів зробити, коли так каже. А щодо реальності, то це лиш історія, яку інші розповідають про світ і про те, як ми повинні в ньому жити.

– А скільки людей висловлюються й інакше: «Я радий, бо віддав своє життя в жертву за тих, кого я люблю».

– А ви гадаєте, люди, яких ми любимо, хочуть, щоб ми віддавали своє життя за них? Ви думаєте, любов – джерело страждань?

– Відверто кажучи, так.

– Але так не має бути.

– Якщо я забуватиму те, про що мені розповідають, я також забуватиму про багато важливих істин, яких навчило мене життя. Навіщо я навчалася так багато? Навіщо силкувалася набути досвід, щоб уміти давати раду своїй кар’єрі, своєму чоловікові, своїм душевним потрясінням?

– Знання накопичують для того, щоб освоїти куховарство, не витрачати грошей більше, ніж ти заробляєш, уміти тепло вдягтися взимку, не переступати за деякі межі, знати, куди можна доїхати тим чи тим автобусом або трамваєм. А ви вважаєте, ваш колишній любовний досвід навчив вас кохати краще?

– Він навчив мене тому, що мені треба знати.

– Я не про це запитую. Чи ваші колишні полюбовники навчили вас краще кохати свого чоловіка?

– Навпаки. Щоб цілком віддатися йому, я повинна забути ті шрами, які залишили на мені інші чоловіки. Ви маєте