Читати книгу - "Риб’яча кров"

Гонзою біля шафки. У голові — круговерть, автівка була поліцейською, із блимавкою на даху. Гонзи всю ніч не було вдома, а тепер… Я простягнула холодну руку до будильника — було чверть на четверту. Мені спало на думку встати й вибігти вздовж річки будити дядька Венцу. Але замість цього я натягнула на голову ковдру й спробувала заспокоїтися. Коли ж за деякий час витягнула голову, із коридору вже нічого не було чути, тільки в кухні все ще горіло світло, а потім скрипіли двері ванної, у коридорі було чути кроки.

Двері кімнати відчинилися досить нескоро. Гонза, наполовину роздягнений, схилився над своїм ліжком. Його струнка спина відбила слабке світло, що проникало крізь фіранки на вікні. Він поклав шолом на підлогу й присів на край ліжка.

— Гонзо, що сталося?

Від Гонзи тхнуло алкоголем, навіть попри те, що його ліжко було далеко від мого. А ще запах цигаркового диму, просякнуті ним штани й футболка Гонзи висіли на спинці стільця.

— Тебе привезла поліція?

Він ліг на бік і накинув на себе ковдру. Я дивилася зі свого ліжка, як у темряві кімнати світиться його біляве волосся, чула неспокійне дихання і, коли підвела голову з подушки, побачила, що в нього розплющені очі.

— Що трапилося, Гонзику?

Він не рухався, тільки голосно дихав.

— Сталася аварія. На роздоріжжі в Хлумеце.

— Але ж ти не був на мотоциклі…

— Ми їхали автівкою тата Хозе з танців.

— Хто?

Знову тиша. Я переставала розуміти, у цьому мерехтливому світлі його профіль був непорушно-серйозним.

— Хозе, Анна і я, — прошепотів він.

Я майже хлипала.

— Хтось постраждав? — я вже тільки шепотіла.

— Ми — ні. Спи, сестро, уже бозна-яка година.

Я прокинулася близько десятої, Гонзове ліжко було застелене, шолом лежав на підлозі. У хаті — нікого. Мама була на ранній зміні, тата я не знайшла. Я не змогла з’їсти навіть половину булочки, тільки випила гарячого чаю. Я бігла вздовж річки, за течією, ніби Влтава сама мене тягнула. Цар за сіткою повільно встав і замахав хвостом. У дядька в кухні за склом шафки було вставлено свідоцтво про смерть. На стільці все ще лежала бабусина ковдра, а біля входу стояли її капці. Дядько сидів за столом. Волосся зачесане з лоба назад, підстрижені бакенбарди. Це ще з похорону. Він усміхнувся тільки трошки, останнім часом він ніби втратив здатність сміятися. Я сіла навпроти нього.

— Що це на нас сиплеться нещастя за нещастям, дівчинко? — сказав він, дивлячись за вікно в сад.

— Гонза тут, дядьку?

— Ні. Тут був уранці ваш тато.

— Дядьку, що трапилося?

— Навіть не питай.

Дядько на мене дивився, але рота не відкривав.

— Але Гонза ніколи не сідає за кермо, коли вип’є. Це неможливо!

Я вибігла з хати й поверталася в село. Я пройшла повз наш садок і побігла далі. На вікно Анни я певний час просто дивилася і, задихана, ходила вздовж паркана, коли вона вийшла на поріг. Вона глянула так, аж я затрусилася. «Що це з усіма сталося?» — промайнуло мені. — «Що тут відбувається?». Ми сіли біля річки. У неї був лише синець біля правої скроні, у Хозе — вивих шийного хребця. Гонза обійшовся без ушкоджень. Де він, Анна не знала. Я тримала її за руку.

— А що з людьми з того другого овта?

— Я не знаю. Воно їхало дуже швидко в напрямку Глубокої, досить швидко, було на головній.

— Але наш Гонза ніколи не сідає за кермо п’яний. Ти ж знаєш, Анно…

Вона дивилася в землю, із неї не вдалося витягнути більше жодного слова. Ми піднялися й пішли до Хозе додому, він вийшов перед ворота, навколо горла в нього був білий фіксатор. Він провів нас у двір. Я просто-таки злякалася того, що побачила. У червоної шкоди було геть розбите переднє ліве крило, фара висипалася, метал переднього капоту був поламаний і стримів догори, двері водія ввігнуті. Жахливий вигляд.

— Нас перекинуло на бік. Другій автівці дісталося в перед, а потім її занесло на дерево з лівого боку…

Вони стояли з Анною там у дворі біля розбитої автівки. І раптом усі стали ніби іншими. А Гонзи ніде не було.

О шостій ранку я стояла перед шафою. Я взяла блідо-синю сукню, окрім неї, у мене була ще тільки одна, квітчаста, яка для іспиту не годилася. Перед дзеркалом ми з