Читати книгу - "раКУРС"

вискакує молода вагітна жінка й починає його штовхати. Я кинулася на допомогу, штовхаю разом із жінкою й зустрічаюсь із переляканим поглядом дівчинки. Вона на задньому сидінні здавалася такою маленькою й непомітною серед валіз. На щастя, «старичок» рушає з місця, і жінка сідає в авто. Колона з легковиків та мікроавтобусів під білими прапорами повільно рухається вулицею. За останньою в колоні автівкою біжить хлопчина років десяти. Він махає рукою, прощаючись, відстає від автівок, що набрали швидкість, і повертається назад.

— А ти чому не поїхав із ними? — питаю його.

Дивиться на мене синіми очима, а в них — сум.

— Мені не можна, — каже.

— Чому?

— Я сирота, тут із бабцею лишився. Вона стара й хвора. Хто ж про неї подбає? Я її й очі, і руки, — каже зовсім не по-дитячому.

— А якщо стрілятимуть? Хіба не страшно?

— Ще й як страшно! Але я веду бабцю в погріб, у нас він міцний, вона читає молитви, а я сиджу поруч.

Я дістала банку тушонки й пачку печива, подала йому. Хлопчина сховав руки назад.

— Ні, нам не треба! У нас є все, це ж ви голодні.

— Ні, ми не голодні. Бери бабці на гостинець.

Хлопчина трохи вагається, потім забирає.

— Якщо бабці, то візьму, вона зрадіє. У нас давно м’яса не було. Мали три курки та півня, але як у сусідську хату влучили, дві курки розірвало на шмаття, інших бабця дорізала. А хочете яблук?

— Та не треба, самі поїсте!

— Ні, я зараз вам принесу! Яблуня цього року добре вродила, торік не було ані яблучка, а зараз повно! Ви тільки зачекайте мене тут!

Полопотів так, що аж п’яти до сідниць дістають. За кілька хвилин біжить назад, усмішка до вух, сорочку закотив, а в ній — яблука.

— Беріть! Пригощайтеся, мені не шкода! Я ж від душі!

Спазми стисли горло. Я дякую хлопчині й цілую в щічку. Він ніяковіє, і щоки покриває рум’янець.

— Ну що ви? Я вже дорослий! — промовляє він, а я бачу вдоволене обличчя.

— Дякую тобі! Біжи вже додому!

— Ви повернетеся?

— Обов’язково! — кажу я й махаю йому на прощання рукою.

Ми знову рушаємо в дорогу.

Євген

Надвечір я повернувся в казарму, мокрий, байдужий до всього, зі спустошеною душею. Хлопці одразу помітили, що я не при собі.

— Що трапилось? Хто? — долинули до слуху їхні запитання.

— Моя дівчина…

Скинув мокрий одяг, кудись його пожбурив, замотався в ковдру. Хлопці питають, чи змінити мене завтра, я відповідаю, що не треба. Я не можу лишитися тут. Потрібно кудись іти, щось робити, бо збожеволію. Як на лихо, зателефонувала мати. Я довго не брав слухавки, але мама дзвонила наполегливо.

— Візьми, — подав мені мобільник сусід по ліжку. — Може, щось важливе.

— Так, — кажу в слухавку.

— Як ти?

— Усе нормально. Приїжджав Антон.

— Я так на нього образилася, що не сказав, що поїде до тебе! Я б тобі щось смачненьке, домашнє приготувала й передала.

— Дякую. Не треба. Я не голодний.

Матір не обдуриш, вона одразу відчуває, що зі мною щось не так.

— Що трапилося, Женю? — стривожено спитала вона.

— Усе добре. Настрій кепський.

— Сину, не бреши мені, — просить вона. — Скажи, що в тебе трапилось? Ти поранений?

— Ні, зі мною все гаразд.

— Тоді що?!

— Люба… Її вбито.

— О Господи! Як? Як таке сталося?

— Я потім усе поясню. Добре?

— Синку, я не знаю, як тебе втішити, що сказати, — схвильовано каже мати.

— Нічого не треба казати. Просто бережи себе. Добре?

Я вимкнув мобільник і знову замотався в ковдру.

Еліна

Від почутих новин стає моторошно навіть тим айдарівцям, які бачили багато жахіть. Мирна колона під білими прапорами була обстріляна бойовиками. Біженці рухалися автівками по трасі Новосвітлівка — Хрящувате, коли їх, беззбройних, незахищених, накрили вогнем. Є дані про сімнадцятьох загиблих та шістьох поранених, але ми всі знаємо, що дані можуть бути неточними. Підло розстріляти жінок із дітьми? Як так можна?! Чи в тих, хто стріляв, нема ані дітей, ані дружин? У них нема серця! Діти, жінки горіли живцем у своїх