Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Він писав, що засмагає, рибалить. Надіслав світлину: сидить на віслючкові, коліна на піску. Я ні про що не здогадувалася, поки він не приїхав уперше у відпустку. Тут зізнався — з війни... Друг загинув... Раніше мало бавився з донечкою, у нього не було особливих батьківських почуттів, може, тому, що вона зовсім маленькою була. А тут приїхав — годинами сидить і дивиться на дитину, а в очах такий сум, що мені страшно. Уранці прокинеться, відведе її в садочок. Любив усадовити на плечі й нести. Жили ми в Костромі, місто красиве. Увечері сам забере. Ходили ми до театру, в кіно, але над усе йому хотілося сидіти вдома. Дивитися телевізор. Розмовляти.

У коханні став жадібним, іду я на роботу чи на кухні готую — йому й цього часу шкода: «Побудь зі мною. Сьогодні можна і без котлет. Попроси відпустку, поки я тут». Настав день відльоту, він спеціально запізнився на літак, щоб нам іще два дні побути разом.

Остання ніч... Було так добре, що я розплакалась. Я плачу, він мовчить, тільки дивиться-дивиться. Потім каже:

— Тамарко, якщо в тебе буде інший, не забувай цього.

Я:

— Ти збожеволів! Тебе ніколи не вб’ють! Я так тебе кохаю, що тебе ніколи не вб’ють.

Засміявся.

Дітей більше не хотів:

— Повернуся... Тоді народиш... Що з ними сама робитимеш?

Я навчилася чекати. Але якщо я бачила поховальний автобус, мені ставало зле, ладна була кричати, плакати. Прибіжу додому, висіла б ікона — стала б навколішки і молилася б: «Порятуйте мені його! Врятуйте!»

Того дня я пішла в кіно... Дивлюся на екран і нічого не бачу. На душі незрозуміле занепокоєння: десь на мене чекають, треба кудись іти, ледь досиділа до кінця сеансу. Тієї миті, напевно, точився бій...

Тиждень я ще нічого не знала. Я навіть отримала два його листи. Зазвичай раділа, цілувала їх, а тут розсердилася: скільки мені на тебе ще чекати?!

За дев’ять днів о п’ятій ранку надійшла телеграма, мені її просто підіткнули під двері. Телеграма була від батьків: «Приїжджай. Загинув Петя». Я відразу закричала. Розбудила дитину. Що робити? Куди йти? Грошей не було. Саме цього дня мав прийти його атестат. Пам’ятаю, загорнула дочку в червону ковдру, вийшла на дорогу — автобуси ще не ходять. Зупинила таксі.

— До аеропорту, — кажу таксистові.

— Їду до парку. — І зачиняє дверцята.

— У мене чоловік загинув в Афганістані...

Мовчки виходить з авто, допомагає сісти. Заїжджаємо до подруги, я позичаю грошей. В аеропорту немає квитків до Москви, а мені страшно дістати із сумочки телеграму й показати. А якщо це неправда? Помилка? А якщо... Головне — не промовляти це вголос... Я плакала, усі на мене дивилися. Посадили до Москви в «кукурудзник». Уночі прилетіла до Мінська. Треба далі, до Старих Доріг. Таксисти їхати не хочуть, далеко — сто п’ятдесят кілометрів. Прошу. Молю. Один погодився: «Давай п’ятдесят карбованців, повезу». Віддала йому все, що в мене лишилося.

О другій під’їжджаю до будинку. Усі плачуть.

— Може, це неправда?

— Правда, Тамаро. Правда.

Уранці йдемо до військкомату. Відповідь військова: «Коли привезуть, тоді вам повідомимо». Чекаємо ще дві доби. Телефонуємо до Мінська. «Приїжджайте, самі заберіть». Приїжджаємо, а в облвійськкоматі кажуть: «Його помилково до Барановичів повезли». Це ще сто кілометрів, у нас в автобусі бак порожній. У Барановичах в аеропорту нікого з начальства немає, робочий день скінчився. У будці сидить сторож:

— Ми приїхали...

— Он там, — показує рукою, — якийсь ящик. Подивіться. Якщо ваш — забирайте.

У полі стояв брудний ящик, на ньому крейдою було написано: «Старший лейтенант Довнар». Я відірвала дошку в тому місці, де в домовині віко: обличчя ціле, але неголений лежить, навіть не вмив ніхто, домовина малувата. Запах. Нестерпний запах. Нахилитися, поцілувати не можна... Так мені повернули чоловіка...

Я стала навколішки перед тим, що колись було мені найдорожчим. Найкоханішим...

Це була перша домовина в селі Язиль Стародорізького району Мінської області. У людей — жах в очах. Ніхто не розумів, що відбувається. Піднесла донечку попрощатися, їй було чотири з половиною роки. Вона закричала: «Тато чорний... Я боюся... Тато чорний...» Опустили домовину в могилу. Не встигли рушники, на яких спускали, дістати, як раптом — страшний грім і град, пам’ятаю, град, як білий гравій на бузковий цвіт, хрумтить попід ногами. Сама природа повстала проти. Я довго не могла поїхати з його домівки, тому що тут була його душа... Його тато й мама... Його речі: стіл, шкільний портфель, велосипед... Я за все, що можна, чіплялася. Брала його речі до рук... Усі вдома мовчали. Мені здавалося, що мати мене ненавидить: я живу, а його немає, я вийду ще заміж, а її сина не буде. Вона — хороша жінка, але тими днями вона була знавісніла. Погляд важкий-важкий... Тепер вона каже: «Тамаро, виходь заміж». А тоді я боялася стрітися з нею поглядом. Батько ледь не збожеволів: «Такого хлопця занапастили! Убили!» Ми з матір’ю його переконували, що Петю орденом нагородили... Афганістан нам потрібен... Захист південних рубежів... Він не слухав: «Наволочі! Паскуди!»

Найстрашніше було потім. Найжахливіше... Звикнути до думки, що мені не треба чекати, мені нема на кого чекати. Але я довго чекала... Переїхали на іншу квартиру. Уранці прокидаюся мокра від жаху: «Петя приїде, а ми з Олесею живемо за іншою адресою». Ніяк не могла допетрати, що я тепер сама і буду сама. Я тричі на день зазирала до поштової скриньки... До мене поверталися тільки мої листи, які він не встиготрима-ти, зі штампом «Адресат вибув». Я розлюбила свята. Перестала ходити в гості. У мене лишилися тільки спогади. Згадувалось краще... Найперше...

Першого дня ми з ним танцювали. Другого — гуляли парком. Третього дня після нашого знайомства він запропонував вийти за нього заміж. У мене був наречений. Заява лежала в РАЦСі. Я сказала йому про це. Поїхав і писав листи великими літерами на цілу сторінку: а-а-а-а-а-а!!! А-у-у-у!!! У січні обіцяв: приїду і одружимось. А я в січні заміж не хочу. Я хочу весілля навесні! У Палаці урочистих подій. Із музикою, квітами.

Було весілля взимку, у моєму селі. Смішно і поспіхом. На Водохреща, коли ворожать, мені наснився сон. Мамі вранці розповідаю:

— Мамо, я