Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Ярема вийшов від діда зовсім знищений. Адже дід недвозначно натякнув: хочеш отримати Любу – залишайся тут. І що тепер робити? З одного боку, він не міг зректися хрещеного, який нізащо не покине Січ. Хіба можна, щоб Петро, який зробив йому стільки добра, дожив свій вік у самоті? А з другого боку, як відмовитися від Люби? «Господи, оце спритно дід мені пастку влаштував! А може, забрати Любоньку і поїхати звідси світ за очі, як зробив покійний батько?» – міркував Ярема. Але ж такий учинок батьків призвів до сумних наслідків. І Ярема не знаходив ніякого виходу, окрім як або пристати на дідові умови, або відмовитися від Люби. Він нічого не сказав коханій, не бажаючи її засмучувати.

Наступного ранку Ярема, так нічого путнього і не придумавши, пішов до діда поговорити відверто. Станіслав снідав на самоті, причому вже не в ліжку, а сидячи за столом. Побачивши онука, він проникливо на нього подивився, намагаючись вгадати його думки.

– Дідусю, – м’яко сказав Ярема, уперше в житті так назвавши Станіслава, – я обдумав те, що ти вчора сказав, і ти маєш мене зрозуміти – ти змушуєш мене зробити дуже складний вибір між Любою та моїм хрещеним. Тому я прошу…

– Ох, тобі чи всі мізки на Низу вибили, чи ти такий народився без сьомої клепки! – спересердя перебив Станіслав онука, тому що чекав від нього зовсім інших слів. – Я ж зовсім не змушую тебе обирати між Любкою і Петром! Але ти, Яремо, якщо любиш дівку, подумай про те, що ти з нею далі робитимеш, як одружитеся. Як дружину збираєшся прогодувати? Чи ти гадаєш, що вона за тобою по білому світу тинятися піде? Та й тобі скільки рочків? Сімнадцять нещодавно стукнуло. Отже, зарано тобі ще одружуватися, бо в тебе ще й молоко на губах не обсохло!

– Тоді навіщо ти погрожував, що віддаси її заміж за іншого?! – вигукнув Ярема, почуваючись повним дурнем.

– Так а як тобі, простоті, натякнути, що пора за розум братися, а не приндитися?! – усміхнувся дід. – Ти, Яремо, зрозумій мене правильно: уся відповідальність за Любку на мені лежить – не можу я сироту образити, хоча всією душею її матір покійну ненавиджу. Ти мені хоч і онук, але бачу, що розуму в тебе мало – сам лише гонор. Як її за тебе заміж віддавати, коли у тебе за душею ані гроша немає, а в голові мак росте? Тобі Петро те ж саме сказав би, коли б тут був! Та будь-який батько будь-якої дівки так само скаже!

– Що ж мені робити, дідусю? – похмуро запитав Ярема, опустивши очі і розуміючи, що він знову помилився.

– З якого це часу я «дідусем» став? – єхидно запитав Станіслав. – Ти ж мене так ніколи не називав! Гаразд! Що було – травою поросло. Що тобі робити? Підеш у мою сотню простим козаком, послужиш, порозумнішаєш, змужнієш – ось це й робити тобі поки! А я подивлюся, як ти себе покажеш, а потім, може, – особливою інтонацією в голосі підкреслив він, – і ваше з Любкою весілля зіграємо. А навесні поїдеш до Петра і все йому розкажеш. Не переймайся, не ображатимется він на тебе, бо прекрасно розуміє, що нічого доброго тебе на Січі не чекає – він ніколи для тебе такої долі не хотів. І я йому теж від себе листа напишу і попрошу його сюди жити перебратися – ми з ним уже зовсім старі, і хотілося б разом віку дожити. То що скажеш?

– Я згоден, – смиренно відповів Ярема, усвідомлюючи, що кругом дідова правда.

– Як дівка перед носом замайоріла, так і розумнішати починаєш! – усміхнувся Станіслав, а потім суворо додав: – Тільки дивись мені, Єреміє, щоб мені Любка в пелені від тебе не принесла. Кохання коханням, але мені такої ганьби не треба! Так що ти, соколику, май розум!

– Хто б говорив?! – огризнувся Ярема, паленіючи усіма відтінками червоного.

– А від мене баби дітей у пелені не приносили – мені моїми байстрятами ніхто очей не коле, – незворушно відповів старий. – А ти так зможеш? Ні! Так що дивись мені, онучку! А тепер іди!

Ярема, нічого не відповівши, швидко вискочив із дідової опочивальні, а той глузливо подивився йому вслід. «Ось тепер усе вдало складається, – радісно думав старий. – Яремко тепер неодмінно за розум візьметься, а якщо в майбутньому не охолоне до Любки, то нехай одружуються. А якщо Любка переграє? Ну, то й що! Знайду кого-небудь іншого, це ще краще. І нарешті з Петром помирюся! А то стільки років дружили, а на старість погризлися, наче два дурні. Та й він буде радий, що хрещеник схаменувся. І тепер Яринка теж додому повернеться! Господи, якою ж моя онука стала?! Ох, швидше б весна!»

Після цієї події життя в домі пана Черевковського потекло легко, невимушено, можна навіть сказати затишно. Станіслав перестав корчити з себе смертельно хворого, Ярема віднайшов душевну рівновагу, а Люба ніяк не могла натішитися, що здійснюється її найпотаємніша мрія.

В один із днів наприкінці березня Ярема з Любою сиділи на ґанку зовсім як у дитинстві, не помічаючи, що за ними з вікна наглядає дід, коли на обійстя в’їхав забризканий болотом подорожній, у якому Ярема з подивом упізнав Васька Безрідного.

– Боже мій! Оце так радість! – вигукнув Ярема, підбігаючи до нього.

– Здрастуй, Яремо, – стримано привітався Васько. – Але, на жаль, я привіз тобі сумні звістки.

Хлопець стривожено на нього подивився, а Безрідний зітхнув, немов збираючись із духом, і сказав: «Петро помер, іще восени».

Ярема застиг і дивився на Васька, не ймучи віри.

– Але як? – нарешті спромігся вимовити хлопець.

– Якось приїхав Степан Воробенко зі звісткою, що твоя сестра, Ярина, безслідно зникла. Її всім зимівником шукали, але не знайшли. А Петро занедужав відтоді, як Литвина поховали, та тільки приховував свою хворобу. А як почув цю чорну звістку, то не витримав і помер.

Позаду пролунав стогін, а потім звук падіння – це впав непритомний Станіслав, який, побачивши гостя, вийшов на ґанок і теж усе чув. Перелякана Люба підбігла до вітчима, схилилася над ним, поклала руку йому на груди і відчула биття серця. «Слава Тобі, Боже!» – прошепотіла вона. Ярема і Васько обережно підняли старого, занесли в дім та вклали у ліжко. Станіслав прийшов до тями швидко, спробував підвестися, але скривився від болю, застогнав і впав на подушки.