Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Не кажіть так. Не варто розкидатися словами. Ніхто не знає, в добру чи погану мить вони лунають. А щодо улюблених справ — маєте рацію. Їх частенько відкладають, а потім шкодують, що не зробили чогось дуже важливого. Ви маєте мрію?

— Одну і ту ж упродовж років, — Вітас уважно поглянув на Марину.

— Яку ж, якщо не секрет?

— Зайти у собор святого Віта.

— Ви там ніколи не були?

— Багато разів.

— Тоді не розумію.

— Маю постійну потребу туди повертатися, це пожива для моєї душі. Я вже три роки там не був.

— Він вам так подобається?

— Це джерело моєї сили. А ще… — Вітас замовчав.

— Ще?

— Боюся, що раптом помру і більше його не побачу.

— Від ваших слів стає моторошно. Як на мене, для вас така поїздка не є проблемою.

— Маєте рацію, моя вина, постійно відкладаю. Ось зараз — така ж ситуація. За тиждень у Празі розпочнеться семінар, а я настільки зайнятий, що не можу дозволити собі таку розкіш.

— Перегляньте пріоритети. Якщо поїздка така важлива для вас, то, може, щось варто відкинути.

— Моя воля — усе би покинув, та, на жаль, обставини сильніші за нас.

— А все ж таки, чому вас так туди тягне?

— Довга історія. Мій батько народився у Литві, але має чеське коріння.

— Он звідки у вас таке ім’я.

— І прізвище також із Чехії.

— Невже?

— Перший архітектор, який заклав основи собору святого Віта мав прізвище — Аррас.

— То ваш далекий родич?

— Гадаю, що ні, хоча… хто знає. Точніше, він називався Матей із Арраса. Його привіз до Праги король Карл ІV у 1342 році. Великий будівничий спочатку спорудив Карлштейн, а потім розпочав зведення собору святого Віта. Однак не встиг закінчити, помер 1352 року. Тоді король запросив добудовувати храм Петра Парлержа.

— А ви пробували відшукати свої корені?

— Так, однак це не так уже і легко. Колись мене це дуже цікавило, зараз байдуже. Я і без того переконаний, що належу до давнього роду, а серце моє перебуває в соборі. І від того, хто мої предки, нічого не зміниться.

— Вам, напевно, дуже подобається ваше ім’я?

— Батько назвав мене на честь святого Вітаса. Він мріяв, щоб я став лікарем.

— А це пов’язано?

— Святий Віт — покровитель Чехів. Він лікував хворих, заговорював укуси отруйних змій, відводив громи та блискавки, а особливо допомагав епілептикам.

— Тому ви і стали лікарем?

— Напевно, іншої професії я ніколи й не бажав.

Година промайнула, як мить. Вітас ще дещо розповів про проблеми на роботі, потім розпитав про родину Марини.

— На жаль, мушу йти. Як я не терплю усілякі збори. І чим вищий рівень — тим довше балакають. Ось де крадеться наш час. Найточніше сказав Сенека: «Життя, поки його відкладаємо, минає». Нам же нічого не належить на цьому світі — лише один час. А кожен, кому лише заманеться, краде його в нас. От хто справжній злодій!

— Гарна думка.

— Украдені речі можна повернути, а час — даруйте.

— Ніколи про це не думала.

— Життя пролітає блискавично.

— Як один день, — зітхнула Марина.

— Сенека казав, що дехто закінчує життя, так і не розпочавши його. Ось, що найстрашніше.

— Звідкіля ж знати, де його початок? Тут немає однозначної відповіді.

— Є і дуже проста.

— Яка ж, якщо не секрет?

— Тоді, коли вам не соромно померти.

— Це також Сенека?

— Ні, я сам додумався до такого висновку. Не заперечую, можливо колись хтось вже висловив цю істину, та присягаюся: вона сама прилетіла до мене. Думки ширяють у повітрі, а ми, мов антени, їх ловимо і передаємо далі, — засміявся Вітас.

— Ваші слова мене дивують.

— Це добре.

— Чому?

— Ви відкрили очі.

— Але не знаю, з чого починати.

— Що ви хочете понад усе?

— Про щось особливе не думала, а дрібниці в тій хвилі не згадаю.

— А ви спробуйте.

— Одразу й не скажу.

— Усе попереду, — підвівся з-за столу, — нам час вирушати, справи не відкладеш.

Вони вийшли на засніжену вулицю.

— Я вас відпроваджу до метро, — запропонував Вітас.

— Дякую.

— Як ви дивитеся на те, щоб ми зустрілися завтра ввечері у готелі? — спокійно запропонував Вітас.

Марина заклякла на місці. Від несподіванки в неї пересохло горло. Такого відвертого нахабства від поважної і вже немолодої людини не очікувала. Чи ж його можна порівняти з Георгієм, чи хоча б з Олесем?! Та ніколи в житті! Що він собі думає? Вона не хвойда, і її не купити дешевими обіцянками! Від обурення жінка не могла підібрати відповідні слова, та потім вирішила нічого не відповідати, а вдати, що недочула.

— Ось і станція метро, — втішилася Марина, бо врешті змогла відчепитися від настирного погляду підстаркуватого кавалера. Загалом уся його статура їй не подобалася, їй навіть не хотілося торкнутися цього чоловіка, не те що лягти