Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

1947 р., весна

Україна, Кам’янець-Подільський

есна 1947-го накрила Кам’янець-Подільський своїм теплом якось раптово, одразу після останніх заморозків. Почала вигрівати, наче квочка курчат, лискучу бруківку вузеньких вуличок Старого Міста, брунити дерева, білити їхні стовбури свіжим вапном, а гілля — пахучим цвітом. Понад Смотричем аж до самого замку враз ожили верболози, і тепер, спускаючись сходами Фаренгольца, можна було милувалася їх рясною зеленню та жовтоцвітом ауринії, у який зодягнулися сірі скелі по той бік річки.

Люблінські мешкали тут, унизу. До Смотрича рукою подати. Винаймали маленьку квартирку на третьому поверсі чудернацького сірого будинку, котрий, подібно до середньовічної твердині, височів на горбі поряд зі сходами Фаренгольца.

Здавалося, все це було досить милим, аби насолоджуватися життям у Кам’янці. Та відколи вони оселилися в цьому проклятому місті, відколи Антона перевели сюди начальником контррозвідки цього триклятого дев’ятнадцятого авіаційного полку особливого призначення, Наталя Люблінська не мала спокою. Скромні потреби Антона доводили її до сказу. Мрії про забезпечене життя, яке обіцяв їй батько, щодня розбивалися об виняткову віслючу впертість капітана Люблінського! Тож Кам’янець, ще не достатньо відбудований після війни, не такий ошатний як Львів і, тим більше, не такий омріяний, як Москва, видавався Наталі вбогим стійлом, в якому її силоміць утримують сімейні узи.

Спочатку Антон не захотів їхати з нею до Москви, куди після розформування СМЕРШу перевели полковника Карпенка. Там взагалі було б усе розкішно. Під крилом батьків вона не мала б ні в чому потреби. Так ні! Антон вперся: мовляв, хоче залишитися в Україні. Далі він відмовився переїхати з нею до Львова, в якому вони мали б власний будинок і, може, навіть прислугу. У неї завжди була потреба зовнішньої естетики. Як у мами. І батько повсякчасно, навіть у воєнні роки, намагався вдовольняти ті мамині потреби. Саме тому у них в домі завжди була елегантна, хоч і трофейна, їжа, а на маминих модисток та перукарок полковник Карпенко ніколи не жалкував грошей. Наталя вже уявляла, як вранці смакує запашну львівську каву за мініатюрним різьбленим столиком, як пече вишневі пляцки для коханого за рецептом бабусі Гафїї, як відвідують з Антоном театр та вечеряють у затишному «Атласі» біля ратуші.

Таким витонченим та елегантним їй запам’ятався довоєнний Львів. Жіночі чудернацькі капелюшки, черевички на підборах до хутряного пальто й помада в тон — такими у її пам’яті залишилися довоєнні львівські пані.

Ще у 37-му разом із батьками вона бувала у Львові. Вони обідали якраз в «Атласі», у лицарській залі ресторації, такій несхожій на жалюгідні радянські їдаленьки, і відтоді, окрім Львова, не уявляла для себе більш ідеального місця для сімейного життя. Та Люблінський назвав все це міщанськими забаганками, а щодо прислуги, то взагалі розлютився не на жарт. Наталя не знала, що Львів давно був уже не той, що раніше. Якби зібрати усіх його невинно убієнних жертв докупи, то чудернацькі капелюшки могли б плисти по залитих кров’ю брукованих вуличках корабликами. У нікуди...

Наталя того не знала та й не бажала вникати, бо час від часу все ж чула уривки розмови батька і розуміла, що не всі живуть так комфортно, як її родина. Та й на спільне життя з Антоном Люблінським вона покладала великі надії, бо, звільнившись від батьківської опіки, сподівалася на сімейну казку з Люблінським. Воістину не знаєш, де знайдеш, де втратиш...

Тож тепер прийшла черга розлютитися їй, бо кожною фіброю душі вона відчувала, як Старе Місто висотує з неї сили, радість та мрії, як тисне своїми скелями, баштами та мурами, як дратує оцим убогим помешканням, котре Антон винаймає для них, гордо називаючи його сімейним кубельцем.

Тут ні для кого було надягати капелюшка, фарбувати вуста мальовидлом кольору стиглої вишні, навіть пекти вишневі пляцки, бо через віддаленість помешкання до них з Люблінським жодного разу не навідувалися гості, а рясні червоні вишневі ягоди, які вона збиралася обірвати вранці, вночі обірвали місцеві хулігани. А що вже ті казенні свята у полку, а що вже недалекі дружини його підлеглих!..

Після їх одруження минуло майже два роки, і — Наталя була в тому переконана, — якщо нічого не змінити, сплине ще півжиття, витраченого марно, бо ж в уявленні Антона у них все й так чудово: і ця жалюгідна квартирка, і його капітанське звання, і постійна відсутність удома.

Тож сьогодні, поки він вдома, сидить за обіднім столом та пиляє ножем на тарілці капустяного шніцеля, вона викаже йому все! Нехай ображається, нехай сприймає, як хоче. З неї досить такого життя!

— Я гадала, я сподівалася, що хоч із житлом тут у нас проблем не буде, що будемо мешкати у просторому вмебльованому будинку! — почала вона без передмови. Це була стара Наталина пісня. Люблінський знав її наперед, тому ще енергійніше взявся за шніцеля. — Я вже не витримую тут, Антоне! І мене дивує, наскільки тобі байдуже до того, чого прагну чи бажаю я.

Шніцель був несмачним: якісь перемелені хрящі з пайкової консерви та нашаткована капуста, яку вчора завіз Наталі додому його старшина Матвєєв. У кошику було ще з десяток яєць, трохи борошна. Звичайно, не густо. Але Люблінський розраховував, що дружина вигадає якусь більш апетитну страву, ніж оця підсмалена псевдо-котлета сумнівного смаку на тарілці.

— Та ми більше року живемо в цій убогій квартирці без вікон, без