Читати книгу - "Подвійне життя"

Стефані усміхнулася.

— Гадаю, твоя проблема у тому, що ти надто багато уваги і часу приділяєш тому, що в тебе не виходить, страху, що в тебе знову не вийде, замість того, щоб посилювати свої сильні якості, робити реальні крок за кроком. Припустимо, ти чогось боїшся. Цей страх є лише у твоїй голові, лише там. Натомість псуєш ти своє справжнє життя. Ти не робиш те, що повинна робити, — а це цілком реальні проколи. Це те, що ти не створюєш і зможеш створити, лише зібравшись із силами, у теперішньому. Уяви собі гарненько: це те, чого може не бути, або те, що може бути у твоєму житті. Чи хочеш ти щось змінити у своєму житті? Чи хочеш піймати свою долю?

— Так, дуже хочу, — твердо відповіла Сандра. — Я багато чого хочу змінити.

— Так, — Стефані кинула швидкий погляд на неї. — Часто багатьом просто так здається, хоча насправді вони не готові. Проте, скоріше за все, твій випадок — не такий, бо інакше тебе тут не було б.

І не думай, що я найкрутіша. Наприклад, я дуже боюся зрад.

— О, це дуже цікава тема.

— Це захоплююча тема. На мій погляд, немає нічого більш жорстокого, ніж зрада. Свідома зрада, коли один сидить вдома та чекає на іншого, а інший у цей час, прекрасно все усвідомлюючи, когось обіймає. Відстань немає жодного значення. Усе відбувається, наче в прямому ефірі, наче у тебе на очах. Як людина може виправдовувати у собі цю жорстокість? Як зрадник пояснює це для самого себе?

— Ну, — Сандра подивилася співрозмовниці в очі. — Як правило, у цей час ніхто ні про що не думає. А до того і після того людина думає або про свою образу, або про нову любов, або про перше і друге водночас. Вибач, що я так усе чітко розкладаю, але мені здалося, що тебе цікавить сама схема.

— Так, — Стефані поставила філіжанку з кавою на столик. — Мене дійсно цікавила сама схема.

— Ще, на мій погляд, зрада ніколи не виникає ні з чого. Здебільшого це наслідок образи чи непорозуміння, назвемо це так — недорозуміння. Якщо, звичайно, не йдеться про випадки патологічної невірності, ну, це коли людина не розуміє, чому любити можна одного. Утім, буває по-різному. Є такий дуже гарний російський фільм — він має назву «Коханець», там грають дуже хороші актори. Але така ситуація, як у цьому фільмі, рідко виникає, вона складна, робить дещо нещасливими усі сторони...

Ще мені здається, дуже важливо зберігати повагу до всіх. Це трохи сухо звучить, так?

Стефані хитнула головою на знак «продовжуй».

— Розумієш, якщо казати щось типу «брудні тварюки», то, мабуть, ти і себе дораховуєш до цієї категорії. Адже з одним з них, не менш брудно чи брутально, ти... зрозуміло, так?

Стефані погодилася самими очима. Можливо, вона просто дивилася на Сандру.

— Якщо ж ти говориш, що це жорстоко, це вже трохи інша, але все ж таки просто музика, яка нав'язливо лунає у твоїй голові. Жорстоко — хоча він не жорстока людина, ти це знаєш, він любить дітей тощо. Отже, можливо, це просто слово, слово «жорстоко».

Не пояснюватиму, чому слово «бездушний» також не підходить.

Стефані сміється. І підносить каву до губ.

— Навіть коли ти жінка, трохи конструктивності, особливо в плані «вийти з депресії», не завадить, чи не так? Назвемо ситуацію зради вибором, власне це так і є, погодьтеся. Він вибирає зрадити тебе. Якщо це зрада, значить, остаточний вибір — залишення — ще не зроблено, чи не так?

Звичайно, це не наймудріший крок, не наймудріше рішення з його боку. Або з твого боку, якщо ти так чиниш. І слід це усвідомлювати: він або вона не є мудрими, от і все. Просто усвідомлювати.

— Зрада ще більше заплутує ситуацію.

— Так, — Сандра почала сміятися, — і без того надто заплутану ситуацію, яка має назву Життя.

Вони сміються, а кімната продовжує наповнюватися чимось незвичайним.

***

Можливо, усі ми створені для завтра. Що, коли всі ми створені не лише для сьогодні, але більше — для завтра? У мене все є сьогодні. Але я не збираюся вмирати.

І я намагаюся розмірковувати: як ти почуваєшся, людино, яку створено для завтра, розраховано для наступного дня? Я думаю: як ми всі почуваємося? Насправді всі ми просто не вміємо жити з тим, що нам було дано. Часто ми не вміємо втілювати те, що живе всередині нас, надавати цьому відповідну форму, дарувати світові, а не жбурляти невміло створене йому та одне одному в обличчя.

Я дивлюся на нескінченні ЬідЬог^, і в моїй голові лише одна думка: усе це — велика брехня. Задоволення на обличчі дівчини, яка лежить на гарно вбраному ліжку, а він стоїть біля дверей із квітами — і вона є щасливою, адже то є мрія жінки — це велика брехня. Тому що ми всі маємо визнати, усі ми змушені визнати, що гроші, і мій великий будинок, і мій мужчина, що його подарував мені Бог, найкращий — це прекрасно. Це найкраще, що тільки може бути. Але це не зробить мене цілком і назавжди щасливою.

Більше того, мені відомо, з математичною точністю,