Читати книгу - "Все ясно"

цих питаннях довіряти не варто. Я повернув валюту назад герою. «Ви ж знаєте цього чоловіка», — не спитав, а сказав Дєд, вказуючи на героєвого діда на фотокартці. «Так, — сказала вона, — це Саф-ран». — «Ну от», — сказав він, поглядаючи то на неї, то на мене. «Ну, а от біля нього — ви!» — «Ні, — сказала вона, — решту я не знаю. Вони не з Трохимброду». — «Ну, це ж ви його врятували?». — «Ні, — сказала вона, — не я». — «Августина?» — спитав він знову. «Ні», — сказала вона і встала з-за столу. «Ну, але ж ви його врятували», — сказав він. Вона закрила обличчя руками. «Вона не Августина», — сказав я герою. «Прошу?» — «Вона — не Августина». — «Не розумію». — «Так», — сказав Дєд. «Ні», — сказала вона. «Вона не Августина», — знову сказав я герою. «Я думав, шо це вона, але то не вона». — «Августино», — знову озвався Дєд, але жінка вже вийшла до другої кімнати. «Вона просто соромиться, — сказав Дєд, — ми її дуже вразили». — «Напевно, нам треба їхати далі, — сказав я. «Ми нікуди не їдемо. Треба допомогти їй пригадати. Багато людей після війни так намагалися все забути, шо вони вже не можуть нічого згадати». «Це не той випадок», — відповів я. «Про що ви говорите?» — не вгавав герой. «Дєд упевнений, шо саме вона і є Августина», — переклав я йому. «Попри те, що вона це заперечує?» — «Ага, — сказав я, — його важко зрозуміти».

Жінка повернулася з іншої кімнати з ящиком, на якому був напис ЗАЛИШКИ. Вона поклала його на стіл і зняла кришку. У ньому виявилася ціла купа фотографій, шматки паперу, стрічки й латки одягу, і ще якісь різні дивні речі, типу гребінців, кілець та квітів, які вже стали як папір. Вона почала витягувати кожен предмет окремо й демонструвати їх нам, хоча мені, як і раньше, здавалося, шо звертається вона тільки до мене. «От фото Баруха на тлі його старої бібліотеки. Він сидів біля книжок цілий день, хоча, ви знаєте, він навіть не вмів читати! Просто казав, що любить книги, любить думати про них, навіть не читаючи. Він завжди йшов на прогулянку з книжкою під пахвою, і до того ж, випозичав найбільше книжок із містечкової бібліотеки з усіх жителів штетля. І що за дурниця! А оце, — з цими словами вона витягнула ше одне фото, — це Йосиф і його брат Цві. Я завжди гралася з ними, коли вони приходили зі школи додому. Маленька частинка мого серця належала Цві, але я йому в цьому ніколи не зізнавалася. Все збиралася це зробити, але не зробила. Я була така гарненька дівчинка й носила в свому серці частинки від різних людей. Коли я розповідала про все це Лії, вона казала, що збожеволіє від тих розповідей, і говорила Через ті частинки усіх твоє серце скоро перестане проганяти кров!» — жінка засміялася з самої себе й замовкла.

«Августино», — сказав Дєд, але вона не почула його, не обернулася на його голос, а тільки продовжувала перебирати пальцями ці старі предмети, ніби вони лежали у воді. Тепер вона знову зверталася тільки до мене. Дєд і герой для неї не існували.

«Ось обручка Рифки», — сказала вона й надягла перстень собі на пальця. «Вона була сховала її у глечика, а глечик закопала. Я це знаю, бо вона розповіла мені. Сказала "На всяк випадок". Тоді багато хто так робив. Тут довкола в землі повно перстенів, грошей, фотографій і різних єврейських речей. Я змогла знайти тільки деякі з них, а решта — всі в землі». Герой ні разу не запитав мене, про шо вона говорить, він узагалі мене ні про шо не питав. Може, він здогадувався, шо вона каже, а може, не вважав за потрібне питати.

«А оце Гершль», — сказала стара, вдивляючись у фото на світлі від вікна. «Йдемо, — сказав Дєд, — переклади йому, шо ми йдемо». — «Не йдіть», — попросила вона. «Замовкни», — обірвав він її, хоча цього не треба було робити так грубо, навіть якшо вона не Августина. «Вибачте, сказав я їй, — продовжуйте, будь ласка». -«Він жив у Колках, це штетль по-сусідству з Трохимбродом. Гершль і Елі були найкращими друзями, але Елі мусів застрелити Гершля, бо інакше би застрелили й Елі». «Та замовкни», — знову сказав Дєд і цього разу навіть гримнув рукою по столу. Але вона не замовкла. «Елі не хотів стріляти, але мусив». — «Та ти ж брешеш про все це». «Він не навмисно», — сказав я жінці, киваючи на Дєда, бо не розумів причин його агресії. «Дєда…» — «Можеш тримати свої байки при собі», — сказав Дєд. «Я тільки чула, як про це розказували, — відповіла вона, — і я думаю, що то правда». Я розумів, шо він зараз доведе її до плачу.

«От скріпка, — сказала знову жінка, — її носила Міріам, заколюючи нею волосся, щоб не спадало на чоло. Вона завжди гасала туди-сюди. Вона би вмерла, якби постійно сиділа на місці, знаєте, любила постійно щось робити. Я знайшла цю скріпочку в неї під подушкою. І це правда. А хочете знати, чого та скріпка була під подушкою? А це тому, що вона тримала її усю ніч у руці, щоб не смоктати свого великого пальця! Та погана звичка була в неї дуже довго, навіть коли їй було вже дванадцять років! І тільки я про це знала. Вона би мене забила, якби знала, що я розповідаю комусь про її великий палець, але я вам скажу, що якби ви до нього уважно придивилися, якби тільки звернули увагу, то побачили би, що він у неї завжди був червоним. І вона цього постійно соромилася». Жінка сховала скріпку назад у ящик ЗАЛИШКИ й витягла звідти нове фото.

«А от оце я пам'ятаю: Кальман та Ізя — вони були такими жартунами». Дєд, крім як на Авгус-тину, більше ні на шо не дивився. «Дивіться, як Кальман тримає Ізю за носа! Ото жартун! Вони так бавилися цілими днями, а Тато їх називав трохимбрідськими клоунами. Він казав: „То такі клоуни, що їх навіть до цирку не пустять"». — «Ви з Трохимброда?» — спитав я. «Вона не з Трохимброда», — сказав Дєд і відвернувся.