Читати книгу - "Село не люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Додому хочеш?
— Ой як хочу! Ніколи ще так довго без мами з татом не була. Ще й пальто нове роздерла. Така шкода!
— Оте рожеве? — спитала Ганя.
— Так. Тільки-но купили… Нове було.
— Негодяще стало, — призналася Ганя. — Хотіла під свиню підкласти, та не годиться. Скляне якесь…
— От і маєш! — зітхнула Катерина. — Нема в чому й додому доїхати.
— Дарма зітхаєш. Ми тобі одежину знайдемо.
— Правда? Ой, тітко Ганя! Ви теж — золота. Як моя мама…
Ганя підхопилася.
— На кухні ж…
Сльози ховала. Так прикипіла до дівчини, хоч ріж.
У кінці січня Петро Іванович і Ганя збирали Катерину в путь. Бо вже й дня не могла всидіти, аби не перепитати:
— Дядьку Петро, тітко Ганя! Коли вже можна буде додому?
— Хіба погано тобі в нас? Хоч би до тепла добула, — краялося Ганине серце.
— За мамою скучила… За татком… Та й на могилку сходити хочу.
— На яку могилку? І — Роман перед очима. «Мовчи… Мовчи…»
— До рідних… — відказала.
Кочубеї здалися. Ганя витягла з шафи доньчин справний кожушок. У крамниці купили Катерині фетрові чоботи з хутром усередині. Вдягли — нізащо не змерзне.
Петро Іванович довго шукав на мапі Шанівку, та не знайшов. Аж Катерині спало на думку:
— Ви Килимівку шукайте. Килимівка точно є. А наша мала Шанівка — поруч.
Килимівка на мапі України існувала. Петро Іванович розсудив:
— Треба до Києва повертатися. Брати квитка на автобус аж до Харкова.
— Нащо? — Катерина йому.
— Якраз через твою Килимівку їде, — пояснив Петро Іванович.
Так і зробили.
Ганя теж поїхала до столиці — Катерину проводжати. Розчулилася, сльози ллються:
— Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я тобі на папірчику все чисто записала. І адресу нашу, і прізвище. І телефон доньчин. Не губися більше.
— Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, — Катерина на шию Гані кинулася. — Я вас дуже люблю… Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб до вас у гості з'їздити. Можна?
— Чекатимемо… — сказав Петро Іванович.
Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли. Ніби й не було.
Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:
— Прокинься! Килимівка… У тебе квиток тільки до Килимівки.
— Добре, добре… Зараз…
Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.
— Як же довго мене тут не було!
Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. І жодної живої душі на вулиці.
— Либонь, знову електрику відключили? — прошепотіла Катерина. — Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому пхатися? — задумалася.
Зметикувала: «Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову будуть соромити? Ні, поночі краще…
Тихенько додому прокрадуся».
Від крайньої хати — голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася… Це ж радість яка! Знову вдома… Онде килимівські сваряться… Усе — як завжди.
— Куди?! — почула — і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.
— Відчепися, мати! — Сергій.
Катерина до паркану прилипла:
— Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! — Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.
— Сама сиди! — темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.
«Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? — ніяк не могла збагнути Катерина. — Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…»
— Таж не було цього раніше, — прошепотіла. — Чи запитати?..
А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:
— Куди ж ти подівся, сину?!
Катерина — бігти. «У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає — що було і чого не було». За Килимівку вискочила. Стала.
— Ох і темна ж ніч…
Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.
— Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!
Електрику відключили — геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.
Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.
— Якби не ви, тітко Ганя…
Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:
— Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.
Ніч у відповідь — посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім — серед білого снігу — чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.
— Що ж це? — ледь не впала. — Мамо… Мамо…
Зірвалася, побігла до батьківського двору.
З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.
Хрест під коров'ячою загородкою хитається. І тільки у Катерининій кімнаті — стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху — солома гнила, дашки та гілля.
Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:
— Мамо… Мамо…
Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та попіл здійнялися до небес.
— Мамо! — закричала. — Мамо золота! Де ти?!
Та сама собі:
— А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати…
До кургану — бігла. Від кургану — ледь ноги переставляла.
— Мамо! Мамо, відгукнися! — ридала. — Не кидай мене… Не кидай, золота моя…
Знову — до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не відала.
Раптом — щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася — червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує…
— Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? …Уже поночі побрьохала до Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить — у кутку двійко цуценят носами крутять. — І Килина пропала геть, — прошепотіла.
Цуценят підхопила:
— Зараз щось придумаю.
Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.
— Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.
Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла:
— А як під хрестом — мама з татом?
Силкувалася землю під хрестом розкопати. Мопсика згадала.
— Тре' тепла чекати… А може, нічого розкопувати й не доведеться. Мо' мама з татом повернуться. А чого ж? Я втекла… Хата вигоріла… Мабуть, мене по усіх світах шукають? А як інакше? Так і є. Поживу в Килининій мазанці… Однаково порожня… А там і мама з татом повернуться. А як інакше?
Не може ж село зовсім пропасти? Не бува такого.
Новий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.