Читати книгу - "Bitches get everything"

Естер сідає на камінь. Дві жінки, що саме добувають сіль, відчайдушно на неї репетують, махаючи руками. Естер переходить на інший бік озерця. Виявляється, вона сиділа на недозволеному камені. Саме там колись сиділа та дівчинка, і тепер її дух може розгніватися і озерце висохне. Я маю в цьому певні сумніви з огляду на метеорологічну стабільність місцевості, але мовчу про це. Хто його тут знає, що нормально, а що ні – зовсім скоро куплена мною дерев'яна статуетка місцевого дзьобатого божества буде повсякчас повертатися носом до вікна, яким би боком ти її не поставив…

Ми з Руфусом в долині Балієм, у самому серці автентичного індонезійського Папуа. Незалежна держава PNG – Папуа-Но-ва Гвінея – з її найвищими рейтингами вбивств і зґвалтувань (міжнародні компанії не посилають до своїх офісів туди службовців жіночої статі) – залишається моєю метою на наступний рік. Кажуть, там лайф-стайл місцевих мешканців значно ліпше відповідає нашим сподіванням часів студентської закваски, ніж лайф-стайл тутешніх, захоплених яванцями папуасів. Типу, папуаси – евенки, а яванці – росіяни. Типу, одні – бідні родичі, а другі – біґ бразери, а то й папіки… Бо знають, шо делать і па какім панятіям жить. У трохи більшому ресторані, в банку чи в туристичній агенції ніколи не зустрінеш за кантором темношкірого круглолицього папуаса. Здебільшого яванці з їх хитро примруженими оченятами. Рідше – балійці. Живуть тут по п'ятнадцять-двадцять років і день у день нарікають на те, як тут погано і як там, вдома (!) на Балі прекрасно, бо, мовляв, тутешні люди – варвари і жити з ними неможливо. Нікого не нагадує, нє?

А от нам із Руфусом тут жити дуже навіть можливо. Принаймні допоки його з його туристичною візою не загрібає поліція під час політичної конференції (місцеві «вороги народу» – Ру-фусові друзі) і не обіцяє депортувати з Індонезії першим же рейсом. На жаль, кінець-кінцем депортує, і мені доведеться з усіма своїми бечагами пертися самій усі ці тридцять тисяч кілометрів, вісім аеропортів і загалом сорок годин перельотів.

Ще в аеропорту Вамени місцевий гід несказанно здивував мене тим, що не здивувався з назви моєї країни.

– О, так тут був один з України… Брав у когось тур по долині на два тижні. Може, він іще й досі тут.

Гм. Цікаво, хто ти. Чогось у мене відчуття, що я тебе знаю…

– Порадити вам готель? – ввічливо нависає гід. – Є один, прямо тут, тихий, а є інший, в центрі міста, але туди місцеві люблять… ммм… приводити дівчат, ги-ги-ги, ну ви знаєте.

Готель біля аеропорту Вамени хоч і не такий совково-сюрний, як пустий ресторан в аеропорту Симферополя, все-таки залишається готелем біля аеропорту. Жити в такому – все одно, що вечеряти в тому ж ґест-хаузі, де спиш. Це конфліктує з нашою з Руфусом філософією. До того ж, місцеві бляді = місцевий колорит.

Так ми й оселилися в готелі Srikandi, де один з апартментів, сьомий, ще й називався – Manda. Слава Богу, ми жили в шостому номері.

Потім було це знайомство з Естер, красиві старі жінки, що співали, спускаючись джунглями від соляного озера до села.

– Дивна у них тут мелодика, – кажу я другові. – Пам'ятаєш, як горлопанив Тарзан у старих фільмах? Я от сьогодні підслухала, як молода мама співала колискову. Там, за розваленою будкою.

– Ну і шо?

– Та ті ж самі тарзанівські нотки, але дуже тихо й ніжно. Це тільки наші «автентичники» горлянки надривають.

– Мій один друг уже п'ять років збирає пісні по всій Індонезії. Бо вже трохи – і позникають.

– А мій друг так само збирає українські. Бо скоро крім «Прив'язали Галю» і «Горіла сосна» теж хуй що залишиться прийдешнім поколінням.

Щодо Папуа, то тут прийдешні покоління ризикували залишитися як без котек, так і без інших прив'язок до традиції. Народи, котрі ми пихато вважаємо «дикими», прогресують значно Швидше за т. зв. цивілізовані народи. Хоча перш за все беруть вони від прогресу найгівняніші його подарунки.

Ну, молоді вже не хочуть вдягатися так, як оці старі. Ми маємо європейський одяг, хочемо жити в місті… – статечно повідав наш гід, зачиняючи двері найрозбеханішого на світі джипу, щедро прикрашеного переливними зображеннями Матінки Божої, кислотно-рожевими пластиковими квітами й електричними гірляндами.

Вамена являла собою те, що ми звикли бачити у вестернах – місто на початку своєї урбаністичної кар'єри. Правда, зі стилістикою тут ніхто особливо не запарювався: замість коней списані моторолери Hongda, замість револьверів – мобільні телефони, решта антуражу – дешеві плоди китайської індустрії: пластмасові тазики, швабри, синтетичні ковдри, скельця та брязкальця, пакети різноманітних порошків і розчинне їдло. Центр міста так і відзначається – нічним базаром.

Правда, є у Вамені ще й інший базар – справжній, розлогий і живий. З усіма природними запахами і кольорами. Там продають ямс, авокадо, сагове борошно для приготування папеди [63], пахучі маркізи, ще якісь фрукти та овочі, котрі ми тільки фотографували, не запам'ятовуючи їх назв, амулети зі свинячих зубів, головні убори з яскравого пір'я невезучих райських пташок – символу Папуа, мисливські талісмани з гірського кришталю й волокон орхідей, бісерні фенечки (у нас хіпани плетуть геть такі ж), велетенські, для носіння на голові, торби з пластикового волокна, що приходить на зміну волокну орхідейному.

Місцеві жінки чіпляють ті шальки-авоськи ручкою за лоба. Виходить так, що за спиною в них – серпанок. Десятки наречених на дорозі. Хто що несе у своєму вельоні – дрова, ямс, поросята…

Поросята виростають у свиней, а тут це – універсальне мірило багатства. Правда, свині рідко тут бувають такими, як у нас. Здебільшого вони рухливі й накачані. Знали б папуанці про ймовірність існування сала – з глузду б з'їхали. Проте подібностей до України більше, ніж навпаки.

Якщо летіти сюди літаком зі столиці індонезійського Папуа – Джаяпури, що лежить на березі океанської затоки, внизу буде тільки густа зелень різних відтінків – залежно від перепадів висоти. Тобто, самі гори навколо. Не дивно, що мені тут так добре. Двоюрідні сестри Карпат за екватором. Міста не рахуємо. Їх тут зовсім мало – можна затирати фотошопом.

– Я б ще на захід тут махнула…

– У Соронг? – Ми з Руфусом вже дістали одне одного несвіжими каламбурами про «соронг» як чоловічу спідницю і Соронг як місто.

– Не… У Факфак, – а що, таке місто теж там є. На карті подивіться.

– Цікаво, якого року цей