Читати книгу - "Три товариші"

— Ви не вірите, але це й справді так. Це щоб на чомусь іншому не потрапити на слизьке. У наш час обминути якесь дільце, значить-спокушати долю! А на це тепер ніхто не зважиться.

Надвечір, о пів на п'яту, Готфрід Ленц з недвозначним виразом обличчя поставив передо мною на стіл порожню пляшку з-під джину.

— Хочу, щоб ти мені її наповнив, дитинко! За свій рахунок! Ти ж пригадуєш собі наше парі?

— Пригадую, — відповів я, — але ти раненько схопився…

Готфрід мовчки ткнув мені під ніс годинник.

— Пів п'ятої, — підтвердив я, — припускаємо, що це точний астрономічний час. Але ж кожен може часом запізнитись. До речі: я пропоную тобі подвійний заклад — два проти одного…

— Згода! — урочисто заявив Готфрід. — Це значить, що ти ставиш мені безплатно чотири пляшки джину. Героїзм приреченого! Чесний вчинок, дитинко, але й хибний…

— Почекаємо…

Я вже давно не був такий певний успіху, як це удавав. Навпаки, я припускав, що тепер уже напевно булочник більше не вернеться. Треба було його затримати тоді, вранці. Він був надто ненадійною людиною.

Коли гудок фабрики ліжкових пружин, що містилася навпроти нас, прогучав п'ять, Готфрід мовчки поставив передо мною на стіл ще три порожніх пляшки з-під джину. Тоді сперся на вікно і втупив у мене погляд.

— Щось така спрага в мене… — багатозначно сказав він через якийсь час.

У цей момент я виразно почув гуркіт фордового мотора на вулиці, і зараз же по тому машина булочника завернула до нашого подвір'я.

— Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, — вимовив я з почуттям власної гідності, — то біжи швидше та купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе на парі. Зможеш випити ковточок безплатно… Бачиш онде на дворі булочника? Психологія, юначе мій! А тепер прибери звідси оці порожні пляшки! Потім зможеш виїхати на заробіток таксомотором — адже для складнішої комерції ти ще замолодий. Привіт, синку!

Вийшовши надвір, я розказав булочникові, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п'ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.

Булочник слухав мене так неуважно, що я аж остовпів. Нарешті я вимовив:

— О шостій я ще раз до нього подзвоню.

— О шостій?

Булочник стрепенувся, наче прокинувся від своєї заціпенілості.

— О шостій мені треба… — Він раптом обернувся до мене. — Поїдете зі мною?

— Куди? — здивувався я.

— До вашого приятеля, художника. Портрет готовий…

— Ах, от що! До Фердінанда Грау?

Він кивнув.

— Їдьмо разом. Тоді пізніше поговоримо й про машину.

Здавалося, ніби для нього важливо саме те, щоб не їхати самому. А для мене було важливо не спускати його з очей. Тому я швидко погодився:

— Добре. Але ж це досить далеко, то їдьмо ж негайно.

Фердінанд Грау мав кепський вигляд. Обличчя — землисте, опухле, під очима глибокі тіні. Він привітався з нами на дверях ательє.

Булочник ледве глянув на нього, він був якось дивно збуджений і нерішучий.

— Де портрет? — негайно ж запитав він.

Фердінанд показав рукою в напрямі вікна — портрет стояв там на мольберті. Булочник швидко увійшов до ательє, а тоді нерухомо застиг перед самим портретом. Через декілька хвилин зняв капелюх — він так спішив, що зовсім забув його зняти.

Ми з Фердінандом і далі стояли на дверях.

— Ну, то як воно, Фердінанде? — запитав я.

Він зробив непевний жест рукою.

— Щось, може, трапилось?

— А що може трапитись?

— У тебе нездоровий вигляд…

— Оце й усе? Більш нічого?

— Ні, більш нічого…

Він поклав свою широку руку мені на плече і посміхнувся, як старий сенбернарський собака.

Ми ще трохи почекали. Тоді підійшли до булочника. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла дуже добре. Використавши шлюбну фотографію та друге фото вже змарнілої людини, Фердінанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, дещо безпорадними очима.

— Так, — сказав булочник, не оглядаючись на нас, — це вона.

Він це сказав ніби про себе; здавалося, він і не помітив, як це в нього вирвалося.

— Вам добре видко? — спитав Фердінанд.

Булочник не відповів.

Фердінанд підійшов, щоб трохи повернути мольберт. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч з ательє.

— Ніколи б не подумав, — здивовано сказав він, — щоб звичайна знижка в ціні так могла розчулити людину. Розревівся…

— Раніше чи пізніше, це може статися з кожним, — відказав я. — Цей опам'ятався трохи запізно…

— Запізно, — погодився Фердінанд, — завше виходить запізно. Так воно й ведеться в житті, Роббі.

Він повільно походжав по кімнатці.

— Облишмо його там на деякий час самого. А тим часом можна б згуляти партію в шахи.

— У тебе золотий характер, — сказав я.

Грау зупинився.

— А що? Йому ж однак від того ні користі, ні шкоди. Коли б завжди про таке думати, то не стало б і сміху людського на землі, Роббі…

— Знову слушно говориш, — підтвердив я; — то давай швиденько згуляємо партію…

Ми розставили фігури й почали. Фердінанд виграв без будь-яких зусиль. Він дав мені мат турою й офіцером, навіть не використавши королеву.

— Здорово! Вигляд у тебе, наче три ночі не спав, а граєш, як морський розбійник.

— Коли в мене меланхолія, то завжди граю добре, — відказав Фердінанд.

— А чого це в тебе меланхолія?

— Та отак просто. Бо темніє. Порядна людина завжди впадає в меланхолію, як тільки вечоріє. Не з яких-небудь причин, а так… Хтозна й чого…

— Але ж тільки, коли вона сама одна…

— Звичайно… Година сутінків. Година самотності, година, коли коньяк смакує найкраще…

Він приніс пляшку і дві чарки.

— Чи не піти нам туди… до будочника? — спитав я.

— Зараз. — Він налив чарки. — Будьмо, Роббі! Бо ж усі ми так чи сяк, а здохнемо…

— Будьмо, Фердінанде! За те, що ми поки що ще живі!

— Еге… — сказав він, — не раз були вже й на волосинку од смерті… То й за це треба випити по одній…

— Давай…

Ми повернулися до ательє. Потемнішало. Булочник, втягнувши плечі, все ще стояв перед портретом. Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав…

— Запакувати вам портрет? — спитав Фердінанд.

— Ні… — злякано заперечив булочник.

— Тоді я його вам завтра пришлю.

— А не можна б йому ще тут побути? — боязко