Читати книгу - "Царівна"

— Чому? — спитав бистро.

— Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця — її не може мені ніхто відібрати, її можна хіба не приняти.

— А коли б її справді не принято? — спитав із поспіхом. — Коли б її, напр., не принято, що осталось би вам, крім неї?

Я глянула на нього широко створеними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними через хвильку поза ним.

— Це не може бути, пане доктор, не може бути! — відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.

Він дивився на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз у житті. А відтак сказав:

— Я сам не вірю, щоб воно могло так бути, і питаю лише так для прикладу, яку мету життя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішньої цілі забракло, значить, коли би ваших праць не приймали, а лиш «для себе» ви писати не хотіли би?

— Я не знаю, пане доктор! Я дійсно не знаю. тоді я була би дуже нещаслива. Бог знає, що б тоді було, якби я не могла працювати по душі.

— А щастя родинне. чи воно не має у вас жодної вартості? — питав далі.

— Чому ні? Однак де запорука, що я дістану і його? Ах, я не хочу з тою думкою і зживатися, що воно мені також припаде. Я над тим не хочу ніколи думати. Хто привикне до думки, що йому доля всміхнеться, той двічі чується нещасливим, коли його поб'є недоля!

— Це правда! — відповів він. — Однак чоловік може почасти і передвидіти свою долю. Чи ви не відчуваєте, напр., зближення того, що зветься в людськім житті щастям, і буває звичайно метою життя?

Я задумалась.

— Ні, пане доктор! — А по хвильці, під час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: — Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити, попри чоловіка, і працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, літературу, — одним словом, любити світ божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об'явами? Чи то не можна?

Він усміхнувся якимсь зависним усміхом.

— Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всі штуки світу, займалася кождою працею, що відповідала би її істоті, її смакові, поринала в ній досхочу, до втоми, лише найбільше нехай би любила мене!

Я усміхнулась, хоч він видавався мені дуже поважним у тій хвилі.

— Чому ви смієтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би її дуже, дуже щиро!

— Як же ви це можете знати?

— О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навіки.

Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбомі, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографії свояка Муня, котру мені прислав вуйко на різдвяні свята.

— Хто це такий? — спитав різко.

Я сказала хто.

— Ваш свояк? — спитав недовірчиво, і його очі блиснули. — Він пристойний[91]; але ж бо він чорнявий!

— Він справді чорнявий, чи в тім що дивного?

Він спаленів і ніби погрузився в оглядання цього лиця.

— Я шукав фамілійних черт, — оправдувався півголосом. — Мені здавалося, що він, як ваш брат, мусив би бути русявий. — Опісля запер нетерпеливим рухом альбом і, оглянувшись ще раз по кімнаті, кинувши оком на всі дрібні образки і фотографії на стіні, ухопив за капелюх.

— Не хочу вам забирати більше часу, — сказав, — тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я вернуся сейчас і заступлю вас при матері.

Попрощався й вийшов.

Я слідила за ним очима так довго, доки не зник з виду.

«Що я люблю, люблю вже навіки!» — повторював раз по раз якийсь голос у мені. І я була в тім переконана. Він останеться своїй любові вірний.

Але яка вона буде? Яка царівна?

Певно, німкеня. Але ні! Він казав раз, що йому слов'янські жінки ліпше подобаються.

* * *

Послідній тиждень його побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже щодня говорив об своїм від'їзді, або: «тепер маю перед собою ще п'ять днів»; опісля знов: «тепер лиш три», а врешті сказав: «маю ще лиш завтра».

День перед тим «завтра» сиділи ми обоє в городі, недалеко веранди, і він помагав мені вибирати і завивати насіння з різних цвітів. Був мовчаливий, а я старалася його розвеселити, хоч і сама не була в надто яснім настрої.

— Коли будете мати щось із ваших праць друкованого, то пришлете мені це самі — правда? — обізвавсь урешті.

— Пришлю.

— А коли заручитесь, то напишете мені це також самі, добре?

Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тоні, так я взяла ці слова за жарт і відповіла так само спокійно.

— Добре.

Він помовчав, а через хвилину сказав:

— Тоді пришлю вам прегарну велику мушлю[92], котрої шум буде вам пригадувати море.

— І вас.

— Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, — сказав півголосом.

— Однак я хочу.

— Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тоді, то розбив би її поперед усього.

Я розсміялася тихим сміхом.

— То значить, що я би її в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тоді забуду про вас цілком, цілком.

— Забудьте! — сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселістю. — Я не пригадаюся вам, певно, нічим. Від матері не довідаєтесь про мене нічого, бо я попросив би її не згадувати вам про мене. Зі знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я ані політик, ані літерат. Взагалі я не тішуся ніякою «славою» і залежало мені завсігди на тім дуже мало, щоби здобути собі «ім'я» і розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що зверталися з довір'ям до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім іншім залежало й залежить мені дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не «чути» дуже багато. Вам прийдеться навіть дуже легко забути про мене.

— Так само, як і вам про «товаришку», — відказала я (ніби хотіла його в