Читати книгу - "Фірман султана"

думки і почуття. Десь там, у темряві, зовсім недалеко, за міськими стінами, причаївся хижий ворог і, може, саме в цю мить готує підкопи, щоб проникнути в місто, набиває порохом гармати, щоб зі сходом сонця посіяти смерть і вбити цю пісню!.. Затоптати в землю її разом з душею людською! А саму землю потім зробити своєю…

Ні, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пісню і живе слово, бо в слові і пісні — душа народу, його минуле, сучасне і майбутнє! А що саме тіло без душі? Живий труп! Робота?! Гній, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гіршім випадку, — плоть, у яку злі люди вдихають отруєну душу яничара!

По спині Звенигори прокотилася холодна хвиля. Ні! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися від Карпат до Дону і нищити все живе на своєму шляху! Треба тут, під цією кам'яною Чигиринською горою, зупинити їх і відкинути геть за море!

Він глянув на суворі обличчя вояків. Давно не голені, змарнілі, закопчені димом, вони здавалися вирізьблені з каменю, витесані з міцного мореного дуба. Такі не відступлять! Не здадуться!

Ось московські драгуни. Стрункі молоді хлопці. Звідки вони? З самої Москви, з Тули чи Смоленська? А чи з-над берегів далекої, ніколи не баченої ним ріки Волги, що, кажуть, удвічі більша за Дніпро?

А там сидять стрільці. У сірих каптанах, ялових чоботях сидять на колодах, схиливши білявочубі голови, з прихованим смутком слухають пісню українського кобзаря, і не в одного — бачиш? — блищить проти полум'я в оці сльоза. То дарма, що слово мовиться трохи інакше! Але душа в нім — своя, рідна!.. Завтра вони разом з козаками грудьми стануть проти спільного ворога, і, може, не один з них проллє кров за те, щоб і надалі тут вільно лунала ця прекрасна, розкішна пісня!

А ось — козаки. У червоних, що вночі здаються темними, жупанах, широких шароварах, бронзоволиці, темноокі. Вони сидять і стоять упереміш з драгунами і стрільцями, побратимами по зброї і долі.

На душі Звенигори стало легко. Ні, не затопить турецька навала зелених берегів Дніпра! Не буде татарський кінь пити з нього води! Не здолати їм об'єднаної сили Москви й України!

Стихла, завмерла пісня. Кобзар сидів, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрільці, драгуни й козаки безмовно стояли навколо, і в їхніх серцях, здавалося, ще бриніли невгасимі задушевні звуки…

Звенигора, Рожков і Грива непомітно вийшли з кола і, крадучись задвірками, поміж згарищами й руїнами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусідню стодолу і незабаром опинилися між чудом уцілілою хатою і зруйнованою вибухом бомби клунею.

— Сюди, — шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.

Двері розчинені навстіж. Знизу війнуло застояним повітрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею.

Всі троє мовчки спустилися в льох і причинили за собою двері. Рожков викресав вогню — запалив свічку.

На долівці, в кутку, лежала велика купа глини. В одній,із стін зяяв чорний отвір діри. Біля неї — вимазані в глипну сокира і заступ.

— Приблизно половину відстані ми вже прокопали, — сказав Рожков. — Ще ліктів п'ять чи шість.

— Встигнемо за ніч?

— Встигнемо, якщо працюватимемо навпереміну.

— Тоді не гаймо часу, — заспішив Звенигора і, схопивши заступ і сокиру, шуснув у вузьку дірку.

З перших же ударів він зрозумів, як важко доведеться їм тут працювати. Глина суха і тверда, мов камінь. В тісняві не розмахнешся, не врубаєш як слід сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошіль і, рачкуючи назад, витягати з глибокої нори.

Однак робити нічого. Десь тут зовсім недалеко знемагає в темниці Роман, і його будь-що треба сьогодні визволити.

Лунко цюкає сокира. Гупає заступ. Шарудить, осипаючись на долівку, глина. Потріскує лойова свічка, сповнюючи печеру чадом і смородом.

Довго і важко тягнеться час. Звенигору заступає Грива, а того — Рожков. Що далі, то частіше доводиться змінювати один одного. Піт заливає очі. Дихати нічим. Копачі напружують усі сили…

Згоріла одна свічка, потім — друга.

Спітнілі, стомлені, замазані глиною, копачі накидаються на тверду жовту стіну, як на смертельного ворога. І вона відступає, відступає… Коли стало зовсім важко дихати, відчинили двері, і в льох ввірвався свіжий струмінь прохолодного повітря, що остудив розпашілі тіла.

Однак двері незабаром довелося зачинити: починало світати. І тоді, нарешті, заступ ударився об камінь.

— Добралися! — сповістив товаришам Звенигора. — Зараз ламатиму стіну!

Він сокирою розколупав шов, вивернув кілька цеглин, Вони глухо гупнули на долівку, і в ту мить крізь пролом з темряви сусіднього льоху глянули Романові очі, освітлені мерехтливим вогником свічки.

Дончак простягнув руки.

— Арсене! Брате!

Пальці їхніх рук сплелися в міцному потискові.

6

Рожков, Грива, Роман і Звенигора, залишивши позад себе напівзруйноване місто, крутою дорогою піднялися на Чигиринську гору, до головних воріт замка. Не без підстав вони вважали, що Трауерніхт швидко виявить втечу, але не здогадається шукати Романа і його друзів на валах, серед захисників фортеці. Незважаючи на ранній час, тут уже було гамірно. Сердюки полковника Коровки і стрільці генерала Гордона готувалися до бою: одні поспішно снідали, другі підносили до гармат ядра, бомби і порох, треті шикувалися, щоб строєм іти до своїх місць на стінах. Ніхто не звертав уваги на стомлених замазур, які швидко перетнули просторе подвір'я замка і зупинилися біля довгої конов'язі.

— Насамперед, друзі, вмиємося, — сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщ холодної джерельної води. — А то ми схожі на марюк!

Вони вмилися, напилися з дерев'яного відра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам'яну криницю, смачної води, обтрусили одяг і тільки тоді присіли побіля чималого казана з гарячим кулешем. Тут їх і помітив генерал Гордон.

— Кузьма, де тебе носить? Вночі ти мав стояти на чатах!

Рожков схопився, винувато закліпав очима. Звенигора, Воїнов і Грива теж підхопилися, стали поруч товариша, готові заступитися за нього.

Генерал Гордон уважніше придивився до козаків, помітив і сліди глини на їхньому одязі, і змарніле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, і скуйовджену копицю пшеничного волосся на його голові. По цій копиці він і впізнав дончака.

— Ба, ба, ба! Тепер я розумію, Кузьмо, де ти пропадав! — вигукнув шотландець. — За друга — у вогонь і воду, як ви кажете? Ха-ха! Вітаю! Вітаю!

Рожков полегшено усміхнувся: пронесло! У козаків теж, з пліч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворішав.

— Ну, от що, молодці, сьогодні буде дуже жаркий день. Кара Мустафа поклявся бородою пророка, що надвечір мого бунчук замає