Читати книгу - "Україна: історія"

навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських університетів; навіть опинившися під владою Росії, лівобережні українці не поривали тісних зв'язків із європейською й особливо польською культурою. Відкритість українців у стосунках з іноземцями помітив ще Павел Алеппський, який писав, що українці «всі були дружелюбними й не вбачали в нас чужинців», тоді як у Росії він почувався так, «наче на серце його повісили замок, а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».

Студенти Києво-Могилянської академії. Гравюра І.Щирського. 1701 р.

Студенти Києво-Могилянської академії. Гравюра І.Щирського. 1701 р.

Викладачі Київської академії, а серед них такі світила, як славетний письменник і церковний діяч Лазар Баранович, німець за походженням ерудит Іннокентій Гізель, пристрасний полеміст Іоаникій Галятовський, складали солідну й знану в усьому православному світі культурну еліту. Багато їхніх творів набули великого поширення, особливо пройнятий процарськими настроями «Синопсис» Гізеля, в якому описувалася історія України та Росії. За 150 років із часу своєї появи у 1674 р. ця праця виходила двадцятьма виданнями. В основному київські схоласти, які всі були священиками, розглядали головні питання життя з релігійної точки зору. В їхніх творах переважала антикатолицька та антиуніатська тематика, а їхньою провідною ідеєю було об'єднання християнських народів для боротьби з ненависними мусульманами, що знайшло свій вираз у творах Галятовського, Барановича та ін.

Писали вони химерним барокковим стилем, користуючися штучною церковнослов'янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу. В середовищі цих інтелектуалів ознакою низького стилю вважалося писати мовою «простого люду». У творах світських авторів, навпаки, спостерігається тенденція користуватися народною мовою й зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема, у «Літописі Самовидця», ймовірно, написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою-Романовським, увага зосереджується на подіях 1648—1657 pp. Не бракувало на Україні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло 13 друкарень: з них дев'ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгороді-Сіверському та Чернігові. З 20 книжок, виданих новгород-сіверською друкарнею, 15 належало перу українських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. примірників різноманітних підручників для початкових шкіл.

Зміни в церковному житті

Спочатку повстання 1648 р. розгорталося на користь української православної церкви. Хмельницький неодноразово підкреслював, що однією з першочергових цілей повстання є оборона православ'я, і як він сам, так і його послідовники щедро роздавали церкві землі та привілеї. Внаслідок цього церква отримала 17 % усіх орних земель на Україні, ставши таким чином значною економічною силою. Проте її політичне становище підупало.

За перших гетьманів київські митрополити (як, наприклад, Сильвестр Косів та Дионісій Балабан) користувалися майже повною свободою дій. Козацька верхівка не втручалася у справи церкви, а духовенство й церковне селянство становили майже автономний сегмент українського суспільства. Навіть у стосунках із царями та польськими королями, під владою яких перебувало багато православних, київські митрополити проводили власну політику. Але врешті-решт виникло питання про те, хто матиме духовну юрисдикцію над українською церквою. Воно постало випадково у 1658 р. через рішення митрополита Балабана перейти вслід за Виговським на польський бік. Москва не могла примиритися з тим, що духовний пастир українських православних має свою столицю на території заклятих її ворогів. Тому цар призначив тимчасовим митрополитом Лівобережжя архієпископа чернігівського Лазаря Барановича, відтак розколовши навпіл православну ієрархію. Більш того, росіяни вдалися до тиску, щоб перевести українську церкву з-під зверхності патріарха константинопольського й підпорядкувати її патріархові московському.

Спочатку українське духовенство чинило шалений опір цим спробам, вважаючи московську церкву нижчою в культурному відношенні. Але у 1686 p., після десятиліть обережних і тактовних умовлянь, лівобережне духовенство капітулювало, і новообраний митрополит, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, погодився підпорядкувати свою церкву московському патріархові. Гетьман Самойлович, козацька старшина, дрібне духовенство і братства одностайно погодилися з цим рішенням. Тим часом православна церква Правобережжя зазнавала шаленого тиску з боку поляків, а з переходом до греко-католиків таких важливих єпархій, як Львівська, Перемишльська та Луцька, вона вступила в період занепаду.

* * *

За доби Руїни доля трагічно відвернулася від новонародженої на Україні козацької держави. З могутньої войовничої сили при Хмельницькому через 20 років по його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. До причин невдач українців у той період належать: 1) внутрішні протиріччя між елітарними й егалітарними тенденціями розвитку козацького суспільства; 2) інтенсивний зовнішній тиск на ще не сформоване козацьке суспільство з боку Московії, Польщі й Туреччини — трьох наймогутніших держав Східної Європи; 3) відсутність у козаків виразно окреслених політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управління всіма верствами українського суспільства. Внаслідок цього Козацька Україна змогла зберегти лише частину завоювань 1648 року.

ГЕТЬМАНЩИНА

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного життя стала Гетьманщина Лівобережжя. Тепер фокус визначальних подій історії України остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали, починаючи з часів Галицько-Волинського князівства. Як частина Російської імперії, вона існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новим політичним середовищем. Тепер українці мали справу не з роздертою на фракції й занепадаючою польсько-шляхетською Річчю Посполитою. Після провалу польської та турецької альтернатив у період Руїни українці були вимушені змагатися з суворими правителями міцніючої Росії.

Прагнучи монополізувати владу, царі за самою своєю сутністю виступали проти ідеї українського чи будь-якого іншого самоврядування. До того по всій Європі XVIII ст. поширювалися принципи та практика абсолютизму. Такі непохитні представники абсолютизму, як Петро 1 та Катерина II — два найвидатніших правителі Росії,— вважали централізований уряд найбільш ефективним і передовим. Проте ці погляди суперечили тій формі самоврядування, що існувала в Гетьманщині та була заснованою на виключно українських засадах і звичаях. Відтак основним питанням політичного життя України XVIII ст. стає тривала й затята боротьба імперського централізму Росії з українським прагненням до автономії.

Козацький уряд

На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому,— це десь одна шоста площі сучасної України. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Офіційна резиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини на початку XVIII ст. містилася в