read-books.club » Сучасна проза » Не вурдалаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Не вурдалаки"

102
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Не вурдалаки" автора Світлана Талан. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 53 54 55 ... 74
Перейти на сторінку:
збирався йти до сільради, – затинаючись, сказав він.

– А як же Галина Петрівна? – я змогла видавити щось на кшталт посмішки.

– Вона дуже красива жінка! – Вирвалося в нього. Роман зрозумів, що бовкнув не те, тому одразу ж виправився: – Мені дійсно потрібно до сільради.

– Тож іди!

Роман швидко вийшов, грюкнувши дверима. Я здригнулася, ніби мене боляче огріли батогом. Здалося, що то не двері зачинилися за Романом, а мені перекрили кисень. У голові запаморочилося, загуло: «Все! Кінець!» Я ледь не впала, але тут відчула на собі чийсь погляд. Повернула голову. На мене дивилися чотири пари запитливих дитячих очей. Вони не повинні бачити мої розпач і відчай. Діти чекали від мене реакції, бо, напевне, все чули.

– Візьміть валізи і зберіть найнеобхідніші речі, – сказала я. – Ми поїдемо звідси.

– Куди? – запитав Мишко.

– До дідуся.

Ніхто не ворухнувся.

– Швидше, бо не встигнемо на останній рейс автобуса, – наказала я та пішла складати свої речі.

…жовтня 1975 р

Батько все зрозумів, коли на порозі з’явилися всі ми та ще й з речами. Тінь смутку промайнула на його обличчі, але він поглянув на онуків, і вираз обличчя змінився на лагідний.

– Проходьте, мої хороші, – запросив він нас до хати.

Батько не почав з допиту, а провів дітей до кімнати.

– Вибирайте собі ліжка, складайте речі, а я приготую щось перекусити. Голодні?

На мене запитливо дивилися дитячі очі, але ніхто з дітей не промовив і слова.

– Голодні, – відповіла я за них. – Ми ще не вечеряли.

Ми з татом пішли на веранду. Я чистила картоплю, а тато запалив керогаз. У моєму череві заграли марші, бо вже більше доби в роті не було і росинки. Пригадалося, як мама смажила сало, а потім на ньому готувала яєшню. Запах гасу, що горів, змішувався із запахом смаженого сала та яєць. Якщо приготувати цю страву на газовій плиті, то буде зовсім не той смак. На мить здалося, що я знову потрапила у дитинство, тільки не в те раннє, голодне, а в той час, коли була вже підлітком. Можливо, ми повертаємося кожного разу в дитинство, коли приїздимо до батьківської хати, до родинного гнізда?..

Я віднесла дітям вечерю до кімнати, Даринка добровільно взяла на себе обов’язок всіх нагодувати. Татові та собі я наклала картоплі та яєшні у миски й поставила їх на стілець на ґанку. Принесла два маленькі ослінчики, де ми сіли з татом, щоб побалакати наодинці. Пес Туман, якого тато відпускав на ніч побігати в дворі, радісно замахав хвостом, звільнившись від тягаря ланцюга. Він повів носом, і відчуваючи спокусливі запахи страви, всівся перед нами та облизнувся, махнувши довгим язиком по своїй морді.

– Мені б твої проблеми, – сказала я Туманові й кинула йому шматочок сала, який вмить зник у пащі песика.

– У кожного свої проблеми, доню, – сказав тато. – І у Тумана, і в ось того горобця, і у кожної людини. На те воно й життя.

– У мене теж проблеми. До того ж великі, – сказала я.

– Я вже зрозумів. Посварилася з Романом?

– Гірше. Я його покинула, – сказала я і розповіла про Галину Петрівну.

– Та-а-к, – протягнув тато, вислухавши мою розповідь. – Шкода, що люди розуміють цінність іншої людини, лише коли її втратять. Я ось вже тричі ходив у прийми, а все щось не те. Старий вже, а все одно всіх жінок порівнюю з твоєю матір’ю. Лише зараз зрозумів, що кращої за неї жінки не було і не буде. Іноді картаю себе, що колись піднімав на неї голос, дозволяв каторжно працювати, не одразу доправив до лікарні… Але час не можна повернути назад, і вже нічого не можна змінити. Потрібно цінувати те, що маєш сьогодні, зараз, цю хвилину, щоб потім не кусати лікті.

– Тату, я цінувала Романа завжди, навіть тоді, коли дізналася про його зраду. Мені було так боляче, що не можна передати словами, але я йому пробачила. Мало того, я прийняла його дитину як свою. Але вдруге… Це вже занадто!

– Можливо, ти все перебільшуєш, доню?

– Ні, тато, я бачила, з яким захопленням він дивився на цю жінку. І мені тяжко, дуже тяжко.

– Розумію.

– Не знаю, чи ти в повній мірі все розумієш. Ти думаєш, мені було легко прийняти двох чужих дітей так, щоб вони стали як рідні? Я нікому не говорила, а тобі зізнаюся: скільки разів я ловила себе на думці, що оті шоколадки, які я купила Мишкові та Іринці, могли б дістатися моїм дітям, і мені ставало так шкода своїх дітей. Але я змусила себе дивитися на всіх дітей однаково, вбиваючи собі в мізки думку про те, що ті діти – такі ж, як і мої, що вони не винні в тому, що так склалася їхня доля. Вони просто діти без батьків. А якби мої діти опинилися, не приведи, Боже, на їхньому місці?

– І ти гадала, що Роман за це буде тобі вдячний до кінця життя?

– Уяви собі, що так.

– Бути матір’ю та дружиною – різні речі. Важко навіть сказати, ким бути легше, а ким важче. За чоловіком потрібно дивитися двома очима.

– Я й дивилася. Широко розплющеними, закоханими очима дивилася.

– Іноді не все можна побачити, коли відкриті очі, – сказав задумливо тато. – Можна спробувати заплющити очі.

– Щоб не бачити зради?

– Щоб побачити те, що не бачила з відкритими очима.

Тато замовк, а я намагалася збагнути зміст почутого. Почав накрапати дощик, не той осінній затяжний, а теплий, майже літній. Його дрібні крапельки швидко та гучно забарабанили по металевому дашку над ґанком і за мить злилися в симфонію дощу.

– Грибний дощ, – ніби читаючи мої думки, сказав тато, а я згадала, що діти принесли два кошики грибів, які залишилися стояти на кухні тепер вже не мого будинку. Чомусь в голову прилізла думка про те, що ті гриби буде смажити та солити Галина Петрівна. Моя багата уява одразу ж намалювала картину: товстозада жінка натягла на себе мого халатика, який не сходиться на ній, і хазяйнує на нашій кухні. Від такої думки защеміло серце, бо одразу ж згадалося, як довго ми мріяли про власний будинок, скільки разів урізали свої бажання, відкладаючи гроші на будівництво. Хотілося розревітися на весь двір.

– Тату, як мені жити далі?

– Це ти сама повинна вирішити.

– Я не знаю, як… Не знаю, як поставити на ноги дітей, де працювати, як жити без Романа. Я нічого не знаю.

– Доню, –

1 ... 53 54 55 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не вурдалаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не вурдалаки"