Читати книгу - "Стара фортеця"

Батькові слова мене трохи заспокоїли. Але однаково час спливав дуже повільно. Ліг спати я з півнями, та заснути довго не міг. Я прислухався до рівного, спокійного батькового хропіння і все обмірковував його слова. Куди ж мене сватає Омелюстий? Чого мене викликають на Семінарську? Хто такий цей Кудревич, котрий мене завтра допитуватиме?

Уранці я схопився з постелі перший. Батько й тітка ще спали. Тихенько я вибіг на подвір'я і, сполоснувши холодною водою обличчя, вийшов на вулицю.

По дорозі я обмацував заховану в кишеню повістку На вулиці було тихо й прохолодно. Над парканом, обвитим крученими паничами, дзижчали мухи. Котра зараз година? Хто його знає: може, шоста, а може — дев'ята. Влітку сонце сходить дуже рано, й довіряти йому небезпечно.

На фортечному валу ходив вартовий. З гвинтівкою в руках, у шинелі він повільно походжав уздовж поручнів. Він ще охороняв місто від бандитів. А що як справді коли-небудь бандити спробують вдертися до міста?

Адже вони ховаються недалеко звідси — в сусідніх лісах, але особливо їх багато на одинадцятій версті. В цьому місті Калинівське шосе оточене густим, дрімучим лісом, з глухими ярами й лощовинами. Цими ярами бандити часто підкрадаються аж до шосе й грабують проїжджих селян, убивають комуністів і навіть нападають на червоноармійців. Вони можуть першої-ліпшої ночі обійти місто з боку фортеці й, убивши вартового, вдертися до центру. Недарма щоночі ревком і комітети незаможників споруджають вартування жителів. Жителям видають у ревкомі гвинтівки й патрони, і вони ходять з ними по вулицях міста.

На зеленому паркані вищепочаткового училища порозвішувані шкіряні сідла. Дощані ворота училища відчинені навстіж. У дворі димиться похідна кухня. Попід самим ґанком на траві сохне білизна. На Губернаторському майдані порожньо. Навпроти губернаторського будинку видніється прикрашений ялиновими гілками дерев'яний поміст. З цього помосту під час революційних мітингів проголошують промови.

Обминаючи Губернаторський майдан, вузеньким провулочком я підійшов до друкарні. Вона була ще зачинена. На сходинках ґанку сидів сторож. Стрілки годинника на ратуші показували пів на восьму. Мені залишалося ще дві з половиною години. «Піти хіба додому? Ні, додому однаково не піду», — вирішив я й повільно, не поспішаючи пішов далі Тернопільським спуском, на Новий бульвар. Назустріч дедалі частіше почали траплятися поодинокі прохожі. Проїхав віз із п'ятьма червоноармійцями. В руках вони тримали рушниці. Обганяючи воза, галопом проскакав вершник, одягнений у чорне, з польовим біноклем на грудях.

Ох, як мені хотілося зустріти зараз кого-небудь із знайомих хлопців! Якби вони тільки знали, куди я йшов! Я б либонь показав їм синій конверт або краєчок повістки, де на машинці надруковане моє прізвище. Та, мов на гріх, нікого із знайомих не було видно.

Щоб швидше минав час, я зупинявся перед кожним магазином, розглядав воскові жіночі голови в перукарні Мрочка, вицвілі портрети в фотографії Токарева, в'язані жакети за вікнами магазину Самуїла Фішмана на Ларинці. Потім звернув на бульвар.

Тут, в алеях Нового бульвару, зовсім прохолодно. Десь угорі, в кленовому листі, щебечуть птахи, повітря тут чисте, дихати легко й приємно. Ось під кущами місцинка, де ми відпочивали тоді вночі, після наскоку на григоренківський дім. Це ж було зовсім недавно, а вже все забулося, і здається, з тієї ночі минув принаймні рік.

Довго я ще тинявся тінявими алеями Нового бульвару, а потім звернув аж на крайню стежку під скелею. З цієї стежки добре видно сіру, що здіймається над покрівлями, вишку ратуші, а на пій — позолочений циферблат міського годинника. Чути, як відбиває він, — глухо, протяжно — спершу чверті, а потім цілі години.

Коли велика стрілка годинника підповзла до половини десятої, я ще раз обмацав у кишені повістку й сміливо пішов угору, до Семінарської вулиці. Але, дивна річ, з кожним кроком я хвилювався дедалі більше.

Хоч і соромно признаватися в цьому, але я чогось побоювався. Коли б ще був хто-небудь зі мною — Куниця, Сашко Бобир або. хоч Петько Маремуха, — та я сам перший потяг би їх вперед. А самому було страшнувато.

Крізь дерева на розі Семінарської вже забіліла будівля Надзвичайної комісії. Я швидко перебіг вулицю і, порівнявшись із вартовим, мовчки простягнув йому повістку.

— Зайди в будинок. Другі двері нагорі, — спокійно сказав вартовий.

У просторому вестибюлі, біля коричневої дошки з дверними ключами, сиділи червоноармійці. Вони одразу, тільки-но я зайшов, обернулися в мій бік.

— Де… тут… кімната… дванадцять? — запинаючись спитав я. І цієї хвилини серед червоноармійців я впізнав посильного — молодого веснянкуватого хлопця, який приносив мені вчора листа. Він теж упізнав мене, усміхнувся і вийшов назустріч.

— Прийшов, кажеш? Дай-но повістку, так уже тому й бути — проведу по знайомству. Тобі в дванадцяту?

Я подав йому зім'ятий конверт і спробував теж усміхнутися, але усмішка в мене вийшла крива. Прочитавши повістку, посильний сказав:

— Ходімо, хлопче!

Провівши мене на другий поверх, він сказав, показуючи на лаву біля дверей якоїсь кімнати:

— Сиди тут і чекай! Викличуть!

Коли він пішов, я помітив, що в кінці цієї зручної, з вигнутою спинкою, лакованої лави сидів ще якийсь хлопець. Я обернувся до нього й ледве не закричав з радощів:

— Юзику, і тебе викликали?

Мені одразу стало веселіше.

— Викликали! — зніяковіло протяг Куниця. — А чого — не знаю…

— А я теж не знаю! — ледве встиг сказати я, як відчинилися оббиті клейонкою двері дванадцятої кімнати й на порозі з'явилася дівчина у високих зашнурованих черевиках. Десь я її вже бачив.

— Заходьте, хлопці! — запросила вона.

— Мені… до Кудревич! — розгубившись, сказав я.

— Знаю. Кудревич — це я! — ледь усміхнувшись, оголосила дівчина. — Проходьте швидше й сідайте!

Дуже світла, довгаста кімната. Три вікна її виходять просто на Семінарську. Крізь шибки видно верховіття сріблястих тополь, що ростуть перед будинком у палісаднику. Біля самісіньких дверей на стіні висить велика карта, а збоку стоїть шафа.

Певне, ця дівчина — великий начальник, коли у неї в є цьому домі своя окрема кімната, майже така сама, як кабінет директора гімназії Прокоповича.

Ми обережно посідали на стільці біля затягнутого зеленим сукном письмового столу. Стіл зовсім чистий, наче щойно куплений, — жодного папірця на ньому не видно.

— Ну, як живете, хлопці? — спитала дівчина й, шумно присунувши до себе крісло, сіла за письмовий стіл, навкоси під нас.

Вона трохи вилицювата, але вродлива. Смуглявий рум'янець заливає її щоки. Очі в неї карі, спокійні, рівно підстрижене каштанове волосся закладене за вуха. А вуха маленькі, рожеві. Вони