Читати книгу - "Сучасна польська повість"

class="p1">Мене чекали на вечерю. Звичайно я проводив святвечір у пані Марти, але вже вдруге за ці роки ми сідали до столу з великим запізненням. Коли я дістався на місце, було коло десятої вечора, наближалась комендантська година, і поверхом вище, над квартирою пані Марти, де мешкали фольксдойчі, вже кілька годин тривала п’яна гульня, і стеля двигтіла від тупотіння підпилих солдафонів. Вже четвертий раз есесівці збирались там на святвечір, напивалися до нестями й горлали цілісіньку ніч, але ми не звертали на них уваги, їхнє сусідство перестало нас турбувати, ми звикли до нього, так само, як до незліченних пацюків, котрі літньої пори вилазили з підвалів та смітників на подвір’я старого будинку, сповнюючи все навколо пронизливим писком та огидним шарудінням. Тепер була зима, навала пацюків припинилась, але у фольксдойчів, як і раніше, безупинно пиячили, та на це ми вже не зважали.

Коли я ввійшов до їдальні, посеред застеленого білою скатертиною столу, поміж тарілками та приборами, парувала супниця, смачно пахло юшкою з грибами; дівчатка, повстававши зі своїх місць, мовчки ждали, коли мати підійде з облаткою, щоб прийняти від них поздоровлення та побажання і висловити свої, а я стояв біля дверей, що вели до кухні, і розглядав поставлену між вікном та піаніно високу, аж до стелі, ялинку, обвішану різнобарвними ярмарковими прикрасами. Пані Марта ділилась облаткою зі старшою донькою Луцією, я чув їхні схвильовані голоси, і це хвилювання потроху передавалося й мені, хоч я й не дивився на них; у ту хвилину мені хотілось тільки, щоб усе швидше кінчилось, я завжди найбільш боявся саме цієї, нестерпно тяжкої для мене хвилини, що розворушувала цілі рої спогадів про щасливе й безтурботне дитинство, про моїх рідних, яких уже немає на світі, про домівку, яку я втратив, бо моя кімнатка на мансарді в другому кінці міста була тільки тісною майстернею, в ній ледве вміщувались мольберти, полотна та книжки; і хоч вона також правила мені за схованку, де зберігалася зброя та боєприпаси, цього вечора я думав про неї з нехіттю й радів, що сьогодні не треба туди вертатись. Пані Марта ділилась облаткою з середньою донькою Францішкою, я чув їхні голоси, в яких бринів стримуваний плач, але не дивився на них, погляд мій блукав по старих, ще з часів першої світової війни, дубових меблях, по завішаних узористими килимками стінах; навпроти дверей, коло яких я стояв, поряд з довгим буфетом на стіні висіли дві картини — витриманий у рожевих тонах морський пейзаж та портрет циганки, кепські, претензійні, намальовані без найменшого чуття кольору полотна, які викликали роздратування, коли на них довго дивитись; я перевів погляд на накритий стіл і тільки тепер помітив на ньому зайвий прибор. Пані Марта поздоровляла меншу дочку Юлію, за хвилину надійде моя черга; від самої думки про це я аж похолов і збентежився так, ніби мусив прилюдно сповідатись; я не був певен, що в останню мить не піддамся хвилюванню, яке все дужче охоплювало мене, хоч я з ним так уперто боровся, мені було страшенно ніяково, і я боявся, що не зможу стриматись. Але коли ця хвилина настала і пані Марта підійшла до мене з облаткою, я низько схилив голову і, не дивлячись їй в обличчя, швидко пробурмотів кілька слів, добре розуміючи, що вони звучать сухо й нещиро, хоч я був сповнений найкращих почуттів до цієї добросердої жінки, яка прагнула замінити мені матір, і дім якої, де я проводив більшу частину вільного часу, був відкритий для мене у всяку пору дня й ночі. Пані Марта, одначе, сприйняла це саме так, як належало, свої побажання обмежила кількома словами, не торкаючись того, що могло завдати мені болю, і за це я був їй безмірно вдячний; тільки коли я цілував її натруджену руку, мовила сердечно:

— Я дуже рада, Алеку, що ти сьогодні з нами.

— І я теж радий.

— Думала, що ти вже не прийдеш.

— Я зробив усе, що міг, щоб встигнути до комендантської години.

Підійшовши до дівчаток, я по черзі мовчки поцілував їх, не висловлюючи традиційних побажань, ми сіли до столу.

— Ви ще когось чекаєте? — спитав я, дивлячись на зайвий прибор і вільний стілець.

— Ні.

Пані Марта перейняла мій погляд і швидко додала:

— А, ось чому ти спитав! Це місце для всіх тих, хто самотній і хто сьогодні не може бути з нами.

— Розумію.

— Це місце для померлих, — сказала Юлія. — Ти цього не знав, Алеку?

Я глянув на дівчинку, що сиділа навпроти, і заперечливо похитав головою, мене знов пойняла болісна туга, переді мною промайнуло обличчя майора, пригадалась наша дивна розмова і ця подорож в одному купе швидкого поїзда, а потім його раптова смерть, весь трагізм якої я по-справжньому став відчувати тільки тепер.

Спочатку я був такий приголомшений блискавичним розвитком подій, що не мав змоги спокійно подумати про все, що сталося цього дня, цього незвичайного вечора; я вцілів, щасливо уникнув смерті, а може, й чогось іще страшнішого, ніж смерть, — якби попався в руки гестапівцям, вони, напевно, силкувалися б вирвати в мене признання, кому я віз цей вантаж, — я був вільний, але не почував радості, адже те, що мені ще раз вдалося вислизнути з наставлених на мене сілець, було не тільки моєю заслугою; я дивився на вільне місце за столом і подумки лаявся найбрутальнішими словами, аби тільки не піддатися тузі, не думати про недавні події, відігнати спомини про обличчя цього чоловіка, його слова, його сумну усмішку. Переді мною стояла тарілка святкової юшки з грибами та локшиною, а я не наважувавсь її покуштувати, боячись, що заплачу.

— Чому ти не їси, Алеку? — стурбовано запитала пані Марта. — Юшка вже не гаряча. Їж, поки не захолола.

— Алек, напевно, думав, що буде борщ із вушками, — ображено озвалась Юлія. — Я тобі казала, мамо, звари борщу…

Я підвів над тарілкою голову, глянув на дівчинку й значуще підморгнув до неї. Юлія підбадьорливо всміхнулась і сказала:

— Ну, їж, Алеку, їж. На роздуми ще буде час…

— Гаразд, Мишко, — відповів я. — Твоя правда…

— Ми так хвилювалися за тебе, — мовила пані Марта. — Боялись, що не встигнеш прийти до комендантської години…

— Поїзд запізнився.

— Я подумала, що на вокзалі облава.

— І це було.

— Боже мій! — зітхнула вона. — Навіть на святвечір не дають спокою. У них, мабуть, зовсім немає серця. Ні за що ні про що так мучити людей. Це жорстоко й безглуздо…

— Авжеж.

— То, кажеш, на вокзалі була облава?

— Так.

— І