Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Лист Адріана, який свідчив про його виняткову здатність дивитися на себе критично й ніби збоку, приголомшив мене своєю пригніченістю, схованою за глузливим тоном. Адріан пояснював у ньому своєму колишньому менторові, який так рішуче здійснював своє бажання знов стати ним, що йому не дає поміняти фах і цілком присвятити себе музиці. Хай і не відверто, але він признавався, що теологія як предмет вивчення розчарувала його, — причому розчарування, звичайно, треба шукати не в цій науці, гідній найбільшої пошани, і не у викладачах університету, а тільки в ньому самому. Це підтверджується вже тим, що він не може сказати, яка інша наука була б для нього кращою, більше відповідала б його натурі. Часом, після того як він уже внутрішньо погодився з тим, що, може, доведеться змінити факультет, найкращим вибором здавалася йому математика, якою він любив розважатися в школі (саме так було сказано в листі: «любив розважатися»). Але він, сам себе лякаючись, уже бачить, що й ця дисципліна, якщо він зупиниться на ній, присвятить їй себе, зростеться з нею, дуже швидко розчарує і стомить його, набридне й так переситить, наче він споживав її цілими ополониками (цей барокковий вислів теж узято з листа). «Не буду приховувати ні від Вас, ні від себе, — писав він, — що у Вашого apprendista[162] кепські справи, не в звичайному значенні цього слова, не буду гратися в надто скромного, але його швидше треба пожаліти, ніж радіти за нього». Бог дав йому меткий розум, і йому з дитячих років усе, чого його навчали, давалося дуже легко, — так легко, що, власне, жоден предмет не викликав у нього належної пошани. Надто легко — а здобуте без жодних зусиль не зігріє крові й почуттів. «Мабуть, любий друже і вчителю, погана я людина, бо немає в мене ні до чого запалу, — писав він. — Сказано ж бо: проклятий і відкинутий той, хто не холодний і не гарячий, а тільки теплий. Не можу назвати себе теплим, я рішуче холодний, але в оцінці самого себе я прошу незалежності від смаків того, хто дарує нам благословення і прокляття».

І далі:

«Смішно казати, але в гімназії мені було найкраще, там я був більш-менш на своєму місці, бо в ній навчають усього по черзі, кожні сорок п'ять хвилин міняється погляд на речі,— одне слово, там іще не йдеться про фах. Але вже ті сорок п'ять хвилин, присвячені одній дисципліні, були для мене задовгі, я нудився, а немає нічого холоднішого на світі за нудьгу. Щонайбільше за п'ятнадцять хвилин я засвоював те, що бідолашний учитель із хлопцями пережовував іще півгодини; класиків я читав наперед, іще вдома прочитував те, що ми мали читати в школі, і якщо не міг відповісти на питання вчителя, то тільки тому, що подумки вже був на наступному уроці. Слухати три чверті години про «Анабасис»[163], цілий урок про те саме, я не мав терпіння, і першою ознакою цього був головний біль (він мав на увазі свою мігрень). Ніколи не боліла в мене голова від утоми на уроках, а тільки від нудьги, безпросвітної нудьги. І скажу вам, любий вчителю й друже: відколи я перестав бути вільним кавалером, що скакав від тієї дисципліни до тієї, а одружився з однією наукою, біль мій просто доконує мене.

На Бога, не подумайте, що мені шкода себе, й тому я не хочу віддатись якомусь фахові. Навпаки, мені шкода того фаху, який я обираю, а музики було б особливо шкода, — вважайте це за вияв пошани, особливого ставлення до неї, за освідчення в коханні.

Ви спитаєте: «А теології тобі було не шкода?» Я підкорився теології не тільки тому, — хоч і тому також, — що вбачав у ній найвищу науку, а тому, що хотів упокорити себе, зігнути, дисциплінувати, покарати за пихату холодність, одне слово, з contritio[164]. Я прагнув волосяниці і вериг під нею. Я вчинив те, що чинили люди раніше: постукав у браму монастиря з суворішим статутом. У цьому академічно-монастирському житті є свої безглузді, смішні сторони, але зрозумійте, що таємний страх не дає мені зректися його, покласти Святе Письмо під лаву і втекти в мистецтво, в яке ви мене втаємничили і якого мені було б особливо шкода, коли б воно стало моїм фахом.

Ви вважаєте мене покликаним до цього мистецтва й натякаєте, що від теології до музики — один крок. Як лютеранин я погоджуюся з цим, бо лютеранство бачить у теології і в музиці споріднені сфери, а крім того, особисто мені музика завжди здавалася магічним поєднанням теології з математикою, надзвичайно цікавою наукою. Item[165], в ній є багато чого від дослідів і наполегливих пошуків давніх алхіміків і чорнокнижників, які також перебували під знаком теології, але й одночасно під знаком емансипації і відступництва, — та вона й була відступництвом, не від віри, такого не могло статися, а у вірі; відступництво — це акт віри, все існує і відбувається в Богові особливо відступництво від нього».

Я наводжу уривки з його листа якщо не зовсім, то майже дослівно. Я можу цілком покластися на свою пам'ять, а крім того, прочитавши ту чернетку, я багато чого записав, насамперед його слова про відступництво.

Далі він вибачався за відступ, який навряд чи був відступом, і переходив до практичних питань; який саме вид музичної діяльності він мав би обрати, якби здався на Кречмарові наполягання. Він попереджає вчителя, що соліста-віртуоза з нього нізащо не вийде, бо «дерево з пагінця — вже дерево», надто він пізно сів за інструмент, і взагалі надто пізно таке спало йому на думку, з чого видно, що в нього бракує інстинктивного потягу до цієї діяльності. До клавіатури він узявся не для того, щоб опанувати її, а з таємної цікавості до самої музики, і в ньому немає жодної краплі циганської крові піаніста-гастролера, для якого музика — тільки привід виставити себе напоказ перед публікою. Для цього потрібні певні душевні передумови, писав він, яких у нього немає від природи: потреба освідчуватись юрбі в любові і приймати такі самі освідчення від неї, схилятись у поклоні й цілувати руки у відповідь на бурхливі оплески, жадоба до лаврових вінків.

Він не назвав справжньої причини, що не давала йому