Читати книгу - "Кава з кардамоном"

— Дитячий будинок. Ну, але туди ми не поїдемо, задалеко.

— Задалеко?

Лінка подумала, що їй не дуже хочеться робити фотографії біля дитбудинку. Після останньої поїздки до Кракова це місце асоціювалося в неї із сестрою, котру, як їй гадалося, вона втратила назавжди. Лінка уявляла, що може, зустріне її коли-небудь на вулиці, і відразу знатиме, що це — вона. Адже це можливо! Мабуть, вони схожі, а таке волосся, як у неї, трапляється рідко, тож може, колись… Звісно, можна було би шукати її через оголошення, але вона не знала, чи варто порушувати сестрин спокій. Усе це надто складно. Але в Каськи, звісно, своя історія, і свій дитбудинок. Власне, що значить «задалеко»? Де цей будинок? Вона ніколи не розпитувала Каську, бо про її життя до зустрічі в гімназії вони взагалі не розмовляли. Ну, хіба що та розповіла колись історію про куховарку, яка вміла подобатися всім чоловікам. Лінка не хотіла ятрити ран і нагадувати про минуле, та коли вже Кася сама про це заговорила…

— А де цей дитбудинок, невже так далеко? Та доїдемо якось, не перебільшуй…

— Ти збираєшся їхати до Кракова, щоб мене фотографувати?

— До Кракова?

Нічогенький збіг обставин! Лінка відчула, що зблідла…

— Лінко, що з тобою? Таж кажу, що до Кракова. Шкода, що я раніше не знала про твій проект, я там була нещодавно. Хотіла побачити кількох подруг, батьки відвезли мене в середу, у школі якраз нічого цікавого не відбувалося.

— То он, чому тебе не було… Що ж, певне, справді, занадто далеко…

— Мені чесно шкода, я навіть подумала в середу, що й ти могла би поїхати з нами, бо цей дитбудинок… Це ж усе моє життя! І він так романтично виглядає. Такі високі вікна, він із червоної цегли, і там ще такий фонтан, ну просто як у кіно… зачекай, фоток у мене немає, але є ескіз, хочеш, покажу?

Вона витягла з торбини малюнок і простягла подрузі. Лінці аж зле зробилося. Вона ледве чула, що говорить Кася, насилу розуміла уривки фраз і сприймала те, що побачила на папері… Цегла… фонтан… І раптом залунав дитячий сміх. Недавно Халіна встановила собі такий рінгтон.

— Алло?

— Добридень, це Хелена Мазур. Як нігті, тримається лак?

Що? Лінка довгенько не могла збагнути, із ким розмовляє. Нарешті пригадала собі блондинку з яскраво-рожевим манікюром.

— Ой, він був чудовий, але довелося змити, ви ж розумієте, не можна було так з’явитися в гімназії…

— Та я дзвоню, бо ти просила зателефонувати, як я щось довідаюся, а твоя подруга саме була в нас позавчора. І виявилося, що вона тепер живе у Варшаві. Задоволена, щаслива. Десь у центрі мешкає. Ото й усе, що вдалося дізнатися, я трохи намагалася розпитати, але це все, що я змогла. Може, це допоможе тобі якось її розшукати.

— Здається, — повільно промовила Лінка, — я вже її знайшла…

— Кого знайшла? — із цікавістю запитала Каська, коли Лінка, подякувавши співрозмовниці, вимкнула мобільник.

— Тебе, — відказала вона тихо й зазирнула Касі просто в очі. — Тобі прізвище Печериця про щось говорить?

— Це моє прізвище. Тобто, колишнє. А що? Що таке…? — дивилася на Лінку, нічого не розуміючи.

— Не знаю, як тобі це сказати…

Вона й справді не знала. У роті пересохло. Лінці здавалося, що це через спеку в горлі наче все вигоріло, і вона не може видушити із себе жодного слова, не кажучи вже про якесь доладне речення. Те, яке нарешті треба було проказати.

— Здається, що ми з тобою сестри.

Запала тиша. Лише забутий чайник висвистував на плиті.

— А що це у вас діється? Та вимкніть цей чайник, бо згорить! Що ви хотіли? Чаю?

Хоча мама й почувалася нині явно краще, та вона зовсім не помітила, що дівчата якось дивно поводяться.

— А що ви взагалі робите?

— Ми саме збиралися піти до басейну… Але Кася почала мені розповідати про…

Лінка сама не знала, нащо це говорить. Відчувала всередині страшенне напруження, щось от-от мало прорвати греблю почуттів. Каська мовчала.

— То переодягніться в купальники, усе-таки кілька хвилин можна заощадити, — продовжувала базікати мама, не слухаючи доньку. — А у твоєї подруги є якийсь нормальний купальник? Бо той твій відкритий уже не годиться…

— Вона мені саме розповідала про дитячий будинок, де досі жила.

— У мене… спортивний купальник… може, глянете? Він на мені, — перебила її Каська.

Мама зблідла й підійшла до Касі. А тоді все відбувалося, наче в сповільненій зйомці. Мама глянула саме туди, куди треба. А коли побачила, закрила вуста долонею, наче боялася щось сказати… Лише трохи згодом, наливаючи окріп до порожнього чайничка й продовжуючи тримати в руці торбину із продуктами, сказала:

— Ця родимка… ця родимка… Невже це правда?

VIII

Лінка щогодини перевіряла в інтернеті результати конкурсу, але їх досі не було. Дівчина хвилювалася чи не більше, ніж за випускні в гімназії. Останній тиждень дався-таки їй взнаки. Лінка була свідком важливих розмов, непростих рішень і подій, які могли стати вирішальними в її житті. Але хіба що свідком, бо сама нічого не могла зробити. Ані запобігти тому, що Адам, дізнавшись про все, негайно пішов від них. Ані з тим, що мама пішла на розмову із прийомними батьками Каськи, а Лінка чекала з Каєм удома й роздумувала, про що саме вони говоритимуть. Та найдужче дошкуляло те, що мама не захотіла порозмовляти з нею. Так, щоб серйозно. Лінка залишилася сама з малим братиком у спорожнілій квартирі й сиділа перед сайтом, який постійно оновлювала, але від цього нічого не змінювалося. Адріан був далеко, а Каська… Тепер вона теж не знала, як з нею розмовляти. Халіні здавалося, що все це для неї занадто складно.

Вона знову клікнула «оновити». І перед очима з’явився лінк, «Результати фотоконкурсу, дивитись тут». Тремтячи від збудження, Лінка натиснула на кнопку мишки. Погляд ковзнув списком нагороджених швидше, ніж хотілося. Перша премія, друга, третя… Відзнаки… Є! Вона отримала відзнаку. Шкода, що не премію, але це вже щось. «Отримання відзнаки означає звільнення від половини оплати за навчання». Половина — це однаково багато. Залишалося чекати набору до державних ліцеїв. Може, їй все ж пощастить.

І лише пригадавши ліцеї, які вона вказала в реєстраційному формулярі, Лінка зрозуміла, наскільки розчарована.

Усім їм було далеко до мистецького ліцею, де вона вже побувала… Де вперше зустрілася з Адріаном. Відчула, що за спиною хтось стоїть.

— Мамо! Чому так рано?

— Зовсім не рано, уже шоста.

— Я просто не стежила за часом перед цим компом.