read-books.club » Сучасна проза » Схід 📚 - Українською

Читати книгу - "Схід"

217
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Схід" автора Анджей Стасюк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 53 54 55 ... 60
Перейти на сторінку:
не маю за собою армії, але їм здається, що за мною стоїть багатство і могутність Заходу. Питають, скільки заробляю. Я якось викручуюся і змінюю тему. Вони намагаються вгадати, яка мета моєї подорожі. Може, я альпініст і буду підніматися. Але кажу, що ні. Що просто їду. Ми розмовляємо про чотирьох танкістів. Я не зумів би їм пояснити, навіщо сюди приїхав. Сам не дуже знаю. У пошуках минулого? Аби побачити, що сталося з днями, які проминули?

Але може бути, що тоді я летів не до Пекіна. Може, S3 віз мене на літак до Киргизстану? Через Стамбул? Може. В кожному разі, Східний вокзал був після ремонту: сірий, прозорий, звичайний, без запаху. Були написи трьома мовами, а в потязі лунали повідомлення англійською. Як передбачення майбутнього. Ця блискуча сірість і ця англійська. Але ми відразу рушили далі, на захід, віадуком над розкопаною Торговою. Так, не в Китай, лиш до Бішкека, бо стадіон був мертвий. Мов якийсь макет або так звана візуалізація. Мов сумний меморіал старанню і надолужуванню. З тими ідіотськими переплетеннями — немов хтось намагався відремонтувати стару парасолю ізоляційною стрічкою. Зрозуміло, що мені було шкода базару. Якби він зберігся, я не мусив би їздити в Азію. На його попелі і кістках постав стадіон. Мертве зайняло місце живого. Я приходив сюди, щоб слухати мови і вгадувати. Роздивлявся обличчя і уявляв собі далекі краї. Тисячі гендлярів двигали свої пакунки, свої картаті торби. З В’єтнаму, Узбекистану, Монголії, Якутії, Киргизстану, Кавказу. Африка теж там була, тож вони намагалися порозумітися по-польськи. Мабуть, тільки там, на цьому гігантському торговищі, польська набувала рангу міжнародної мови. Мотлох з Китаю, мотлох з Індії, мотлох з Пакистану. Золото і срібло, полімери і гума, картон і паршиві, крихкі підошви, які ламаються в руках. Бавовна, нейлон, поліамід, похідні нафти. Одяг і речі з глибу землі. Звалище чудес. Бутапреновий сморід синтетики і жир із грилів, смаженина, сос соєвий і рибний. Нічого більшого і гарнішого у цій частині світу не було. Здавалося, що над цим місцем ореол. Це життя променіло. А тепер тут саркофаг. У тіні віадука снують смагляві чоловіки із сигаретами, захованими в долонях. Уподібнилися до наших блатних. Така сама настороженість, така сама хода, такі самі погляди, що безперервно досліджують оточення. Вони залишилися, неначе мародери великої армії. Лаються польською. Від Празького порту дме холодний вітер.

Звідси від’їжджали ті голубі пузаті автобуси із сидіннями з коричневої пластмаси. Повільні і набиті сільським людом. Гарячі і задушливі влітку. Тоді відчиняли вікна з обох сторін і люки на даху. Хтось перелякано кричав, що протяг, але решта його перекрикувала. Поверталися, продавши своє, з порожніми кошиками. Везли якісь товари з міських крамниць. Цинкові відра, витирачки, болонью. Я сидів, втиснувшись між тіла і торби. Приліпившись до вікна. Світ утікав назад зі швидкістю п’ятдесят на годину. Я ніколи не міг вирішити, що важливіше: те, що втікає, чи те, що з’являється. Те, що я від’їждаю, чи те, що приїду. Перша зупинка була в Калушині. Точніше, перед ним, бо в самому місті ми не зупинялися, щоб уникнути атаки пасажирів на переповнений автобус. Чоловіки сідали на край придорожнього рову і курили. З-під підтягнених штанин біліли кальсони. У червні, в липні. Селяно-робітники. У сірих костюмах. Їх видавала мова. Худі від цього куріння, від чорного тютюну. Розмовляли з водієм. Жінки не курили, тож не виходили. Вони трохи побоювалися, що коли вийдуть, автобус поїде без них. Сільський ляк перед міською цивілізацією. Кошики пахли сиром і вербою. Це був комунізм: село приїжджало до міста. Уявляло собі, що колись там залишиться. Щоби знайти роботу, потрібна була прописка. Я постійно чув: прописка те, прописка се. Отримати її було нелегко. Комунізм регламентував доступ до себе. Пролетаріат був потрібний, але не міг уникнути контролю. За Калушином ми звертали на північ, і тінь великого міста лишалася позаду. Тепер були вже тільки села і містечка, не набагато більші від села. Гренбкув, Лів, Венгрув. Жовтава ріка, крізь яку просвічувало піщане дно. Хатинки, підмокла низовина, верби. Соколув був дерев’яний, одноповерховий і помальований коричневим. Ще єврейський, не до кінця колонізований поляками, які позаймали доми і намагалися жити, ніби нічого не сталося. Там теж була зупинка. Можна було вийти. Я мав дванадцять років і боявся, як сільські жінки, що автобус поїде без мене. Але виходив, щоби ступити кілька кроків у чужому просторі. Наче десь далеко, в іншій країні, на іншому континенті. Зайти у темряву крамниці в дерев’яному будинку. Було холодно і порожньо. Лиш у кінці приміщення стояла ляда з вітринами, в яких лежали барвисті солодощі. Карамельки, горошки, засохлі тістечка, цукати, різнокольорові мармеладки. Ззаду на полицях стояли скляні сифони і оранжада у фірмових пляшках. Світло падало звідкись збоку, з вікна, за яким росло густе дерево. Розпорошувалося і осідало на меблях, як пил. Я це все вигадую, але правда мусила виглядати подібно. Це світло могло бути таким ще з передвоєнних часів. Як і крамниця. Але тоді я не мав про це поняття. Тільки бачив це розпилене сяйво, блискучі шестигранники вітрин і кружальця мармеладок, які переливалися за склом, як вироби ювеліра. Я не знав нічого. Ступав кілька кроків, ніби опинився в далекому краї. Все було гарне, нове і дивне. Дерев’яні доми, помальовані коричневим, кінський запах, гаряче повітря, наповнене вологим запахом городів, кудкудакання курей за дерев’яним парканом, бензинові смуги за нечисленними автівками. Сімдесят другий, сімдесят третій. Село, змішане із містом. Казка. Невинність. Автобус рушав і об’їжджав прямокутну ринкову площу. Через кілька хвилин починалися поля з вербами на обніжках. Десь за Нєцечею шосе опускалося на дно рівної долини, і з найвищої точки перед спуском можна було помітити довгу, пласку лінію обрію, яка висіла над низинним пейзажем. Зовсім так, якби там був другий берег або інший край, далека земля. Це тривало якихось кільканадцять секунд, але серце завмирало з жалю. Адже я був дитям тісних низин. Автобус з’їжджав униз між луки і гайки, а я зберігав під повіками миттєвий образ і уявляв собі, що ми доїдемо аж туди. Такого ніколи не ставалося, але я не забуду смугу блакитної далини. Можливо, це виднівся східний берег Бугу, до якого було кільканадцять кілометрів.

Дійсно, цим S3 я вирушав тоді до Бішкека. Справа залишився Празький порт з його смутком, занепадом і стоячою водою. Судна в ньому не швартувалися. Вулиця Яна Замойського переходила у Коров’ячу. Відразу починався міст, і з висоти можна було дивитися,

1 ... 53 54 55 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Схід"