Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Одначе в мистецтві спокушати мені не завжди щастило, як у щойно описаному типовому випадку, домогтися такого очевидного успіху. Моє шанолюбство вже дійшло до того, що двійко закоханих я почав обертати на двійко злодіїв. Іноді обоє не хотіли, іноді він уже простягав руку, а вона відсмикувала її назад, або нарешті зважувалася вона, а він просто-таки падав навколішки й починав пхикати, поки вона зрештою слухалася його, хоч потім і зневажала. А якось я спокушав перед вітриною парфумерної крамниці одну закохану парочку, яка через снігопад здавалася ще зовсім юною. Він удавав із себе героя й поцупив одеколон. Вона розпустила нюні й заходилася запевняти його, нібито ладна відмовитися від усіх пахощів на світі. Але він однаково хотів, щоб вона пахнула, і, поки вони дійшли до сусіднього ліхтаря, таки домігся свого. Одначе там те юне створіння, вочевидь демонстративно, ніби мені на зло, звелося навшпиньки й цілувало його доти, доки він кинувся власними слідами назад і поклав одеколон знов до вітрини.

Те саме часом виходило в мене і з літніми чоловіками, від яких я сподівався на щось більше, ніж обіцяла їхня хвацька хода крізь зимову ніч. Вони святобливо спинялися перед тютюновою крамницею, думками линули кудись до Гавани, Бразилії чи на Брисаґські острови, й коли потім мій голос витинав, мов на мірку, рівненький прямокутник, і він легенько падав на коробку «Чорної мудрости», у таких панів немовби закривався всередині складаний ножик. Вони вертали назад, переходили, вимахуючи тростиною, вулицю і квапно проминали мій під'їзд, не помічаючи мене, й Оскарові лишалося тільки всміхнутися, коли він бачив, який збентежений вигляд має старече обличчя, немовби спотворене зусиллями диявола. А втім, та його усмішка була позначена ледь помітною печаттю стурбованости, бо тих панів, здебільшого вже досить літніх любителів сиґар, проймав то холодний, то гарячий піт, — одне слово, вони ризикували, надто коли погода була мінлива, застудитися.

Тієї зими страхові компанії в нашому передмісті мусили сплатити чималі відшкодування крамницям, застрахованим переважно від крадіжок. Хоч до великих пограбувань я ніколи справу й не доводив, умисне витинаючи такі завбільшки дірки, що з вітрини можна було дістати лише одну-дві речі, проте випадки, звані «крадіжками зі зломом», усе ж почастішали, і кримінальна поліція просто вже не мала спокою, а преса тільки те й робила, що докоряла їй за бездіяльність. Від листопада тридцять шостого до березня тридцять сьомого, коли полковник Коц створив у Варшаві уряд національної єдности, налічувалося вже шістдесят чотири спроби й двадцять вісім вдалих крадіжок. Щоправда, у частини тих літніх жінок, спритних продавців, дівчат-служниць та вчителів на пенсії — жодне з них злодієм за покликанням, звісно ж, не було, — кримінальній поліції щастило відібрати їхню здобич, або ж тим недосвідченим вітринним мародерам уже другого дня — після того, як через омріяну річ вони цілу ніч пролежали без сну, — спадало на думку прибігти до поліції й покаятись: «Ох, простіть мені, я більше не буду! Просто у вітрині раптом утворилася дірка, а коли я трохи отямився від переляку, розбита вітрина вже лишилася за три квартали позаду, а в лівій кишені пальта я раптом виявив пару незаконних чоловічих шкіряних рукавичок — дуже гарних, запевне дорогих, а може, й узагалі таких, що їм і ціни не скласти».

Але поліція в чудеса не вірить, отож усім, хто попався, і навіть тим, хто приніс каяття сам, довелося від одного до двох місяців відсидіти у в'язниці.

Сам я теж іноді опинявся під домашнім арештом, бо матуся, звичайно ж, здогадувалася, хоч ні сама собі, ні поліції — і це було з її боку дуже розважливо — не зізнавалася в тому, що мій голос, для якого скло вже не було перешкодою, причетний до тієї злочинної гри.

Зате Мацерат, вочевидь прагнучи виставити себе таким собі чесним-пречесним, улаштовував мені справжні допити. Однак він не чув від мене жодного слова; я дедалі спритніше ховався за своїм бляшаним барабаном і подобою трирічного хлоп'яти, яке спинилося в своєму і фізичному, і розумовому розвитку. Після таких допитів матуся щоразу вигукувала:

— У всьому винен той ліліпут, який поцілував нашого Оскара в лобик. Я одразу здогадалася, що він зробив це не просто так, доти ж бо Оскар був зовсім інакший.

Сказати правду, пан Бебра певною мірою впливав на мене й далі. Адже мене не могли стримати навіть домашні арешти, і я, коли щастило, вибирався, ні в кого не питаючись, на годинку з дому, встигав проспівати у вітрині якої-небудь Галантерейної крамниці горезвісну круглу дірку й зробити сповненого надій молодика, що милувався виставленими там речами, власником бордової краватки з чистого шовку.

Якщо ви спитаєте в мене: чи то не зло наказувало Оскарові за допомогою дірки, завбільшки як долоня, ще дужче поглиблювати спокусу, що й так ішла від добре вимитої вітрини, я змушений буду відповісти: так, то було зло. То було зло вже через те, що я стояв у темних під'їздах. А під'їзд, як мають знати всі, — це найулюбленіше місце зла. З другого боку, я, аж ніяк не бажаючи применшувати зла своїх спокушань, тепер, коли ні змоги, ні схильности кого-небудь спокушати в мене вже нема, мушу самому собі й своєму санітарові Бруно сказати таке:

— Оскаре, ти не лише вдовольняв усі невеличкі й більші бажання тих, хто любив прогулюватися зимовими вулицями, ти ще й допомагав людям перед вітринами пізнати самих себе. Жодна поважна й елегантна жінка, жоден добропорядний чоловік, жодна стара діва, що зберегла свою свіжіть завдяки вірі в Бога, повік не виявили б у собі злодійських рис, якби твій голос не спокусив їх на крадіжку, ба більше — якби він не змінив мешканців міста, які доти в кожному дрібному злодюжці-невдасі вбачали небезпечного мерзотника, що заслуговує на прокляття.

Я багато вечорів поспіль підстерігав доктора Ервіна Шольтіса, прокурора й обвинувача, що навіював страх у верховному земельному суді, але він тричі відмовляв мені вчинити крадіжку, перше ніж таки зважився й став злодієм, якого поліція так ніколи й не схопила; після того він зробився, як розповідали, м'яким, поблажливим і в своїх вироках майже людяним юристом, позаяк приніс жертву мені, маленькому напівбогові злодіїв, укравши помазок для гоління з натуральної борсучої щетини.

У січні тридцять сьомого я довгенько простоював на морозі навпроти ювелірної крамниці, що, хоча стояла й на тихій, охайно обсадженій кленами алеї в передмісті, була досить відома і мала добру репутацію. Вряди-годи