Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

клітки. Кожен усвідомлював, що револьвер Мустафі не допоможе, якщо ці п'ятеро могутніх тварин раптом отямляться від мари — свого лагідного й покірного стану — й кинуться рвати його на шматки. Мені здавалося, що варто йому хоч трохи поранитись, а їм забачити його кров, і це станеться неминуче. Я зрозумів ще й те, що напівоголеним він заходив до них на догоду черні, щоб потішити її боягузливу цікавість виглядом тіла, яке — хтозна, може й таке статися, — вони раптом ударять своїми страшними лапами. Але оскільки я весь час думав про Андромаху, то раптом відчув спокусу (а частково мені це здалося правдоподібним) уявити її коханою Мустафи. Ревнощі кинджалом устромилася в моє серце, від такої думки в мене буквально перехопило подих, і я поквапився притлумити свою уяву. Товариші у грі зі смертю, але не коханці, ні, ні, це для них добром би не скінчилося! Леви, дізнавшись про його перелюб, відмовилися б йому коритися. Я був певний: якби янгол відваги раптом упокорився до того, щоб стати жінкою, він би упустив трапецію й мертвим ганебно впав додолу…

Що ж нам ще показували до й після того в цирку Студебекера? Дуже багато, силу-силенну різних гімнастичних чудес. Та, слід зауважити, що все це пригадувати ні до чого. Знаю тільки, що я час від часу скоса позирав на Станка, який, як і всі навколо, впав у розслаблено блаженний стан від вигляду цієї дивовижної спритности, цього нескінченного барвистого каскаду звабливих, п'янких трюків та постатей. Але не так почувавсь я, не такою була моя манера сприймати навколишні події. Щоправда, ніщо не уникало моєї уваги, я допитливо сприймав кожну деталь, і це було самозабутнє споглядання, але в той самий час — як би це виразити — і якесь норовисте: я гордо випростувався, моя душа — знову не знаю як тут висловитись — виробляла протиотруту цьому натискові вражень; якась злість — це, звичайно, не те слово, але майже те — опанувала мене від напруженого сприйняття всіх цих трюків, фокусів, подвигів. Натовп навколо мене хвилювавсь і розпалювався хтивістю, тоді як я мав відчуття, що я певною мірою чужий серед глядачів, ніби я був причетний до того, що тут відбувалося, ніби я був професіоналом. І хіба не цирковий професіонал, причетний, звичайно, не до цієї сальто-мортальної професії, але в загальнішому сенсі — втішитель людства, який приносить радість ближнім? Саме тому я й відчував себе роз'єднаним з натовпом, який був не більш як несвідомою жертвою зачарування, далекою від думки помірятися з ним силами. Натовп лише насолоджувався видовищем, а насолода — пасивний стан, яким не може задовольнятися той, хто народжений діяти, виявляти себе.

Такі думки, безперечно, ніколи не приходили в голову моєму сусідові, простакуватому Станкові, й уже тому наші приятельські стосунки не могли зміцнитися. Коли ми вешталися вулицями, він нічого не помічав, а я, мов з пташиного лету, бачив пишність цього міста, його нескінченні перспективи, неймовірну шляхетність і розкіш обрисів, і мені мимоволі згадувалося розслаблено щасливе: «Magnifique! Magnifique!»[98] — мого бідного батька, тільки но він заводив мову про Париж. Проте вголос я свого захоплення не висловлював, і тому Станко наврядчи усвідомлював різницю нашої душевної чутливости. Та все таки йому варто було б з часом зауважити, що наша дружба не стає міцнішою, що справжньої довірливости між нами не виникає й що пояснюється передовсім моєю вродженою замкненістю, потайливістю, наполегливою внутрішньою потребою в самоті, в дистанції, про що я вже говорив одного разу, й тут уже за будь-якого бажання я нічого не міг змінити: така була основна передумова моєї натури.

Інакше й бути не могло. Гнітюче почуття — не стільки горде, скільки, навпаки, продиктоване смиренним сприйняттям долі, що ти не такий, як усі — неминуче створює навколо тебе порожнечу, крижану огорожу, яка, можливо, тобі самому не приносить радости, розбиваючи всі заміри на дружбу й приятельські стосунки. Так було і зі Станком. Він з відкритою душею наблизився до мене, але незабаром переконався, що я хоч і ставлюся до нього терпимо, але платити йому тією ж монетою не в змозі. Так, одного разу, коли ми сиділи в бістро за склянкою вина, він повідав мені, що до свого приїзду до Парижа відбував у себе на батьківщині річне тюремне ув'язнення за якусь крадіжку зі зломом, причому «засипався» він не зі своєї вини, а внаслідок недолугости й глупства спільника. Я зі щирою спів чутливістю поставився до його розповіди, і жодного відбитку на моє до нього ставлення це несподіване зізнання не наклало. Але наступного разу він пішов далі, і я зрозумів, що його відвертість викликана певним розрахунком. Це мені, правду кажучи, вже не сподобалося. Він бачив у мені таланистого пройдисвіта, з яким варто попрацювати на пару, і через свою убогість не розібрався в тому, що я навряд чи народжений бути його поплічником, зробив мені пропозицію щодо якоїсь вілли в Неї[99], яку він нагледів і де ми удвох з легкістю й майже без жодного ризику могли провернути непогане дільце. Побачивши, що я ставлюся до його пропозиції з ухильною байдужістю, він розлютився й роздратовано запитав, навіщо мені забаглося корчити із себе чистоплюя, адже йому добре відомо, хто я такий. Оскільки я завжди зневажав людей, які гадали, ніби вони мене розкусили, то обмежився потиском плечей і зауважив, що, крім усього іншого, просто не бажаю цим займатися. У відповідь на це він назвав мене чи то дурнем, чи то ідіотом.

І хоча це непорозуміння між нами не призвело до негайного розриву, але наші стосунки з кожним днем ставали все холодніші й насамкінець самі собою розпалися, так що ми, аж ніяк не ставши ворогами, перестали разом проводити вільні вечори.

Розділ другий

Усю зиму я прослужив ліфтером, і, незважаючи на добре ставлення гостей готелю, які часто змінювалися, ця робота вже стала добряче мені надокучати. Я мав підстави побоюватися, що про мене просто забули і я до кінця своїх днів керуватиму підйомною машиною. Те, що я чув від Станка, мене не тішило, а змушувало ще більше хвилюватися. Він, зі свого боку, посилено клопотався про переведення на головну кухню, з двома великими печами й чотирма плитами, мріючи з часом піднятися якщо не до шефа, то хоча б до віце-шефа, який приймає замовлення від кельнерів і передає їх цілому загонові кухарів. Однак він і сам думав, що на таку