Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

— Ні, справді, мені геть байдуже, чи зватимусь я пані Делярю, — сказала вона.

— Я впевнений у цьому, — хутко відказав Даніель. — Я хотів сказати: а якщо це єдиний спосіб зберегти дитину?

Марсель ніби аж приголомшили ці слова.

— Але… я ніколи не розглядала ситуацію з цього погляду.

Напевне, це була правда. Її завжди було важко змусити розглядати факти такими, які вони є насправді: її треба було носом тицьнути, а то вона знай роззявляла б рота на всі боки. Вона додала:

— Це… це мусіло прийти саме: шлюб — це рабство, й ми не хочемо його, ні він, ні я.

— Але ж дитину ви хочете?

Вона нічого не сказала. Момент був вирішальний; Даніель твердо повторив:

— Правда ж? Дитину ви хочете?

Одною рукою Марсель спиралася на подушку, а другу поклала на стегно. Потім підняла її й поклала на живіт, неначе в неї заболіло всередині; було в цьому щось химерне й чарівливе. Голосом самотньої душі вона промовила:

— Авжеж. Я хочу дитину.

От і все. Даніель замовк. Він очей не міг одвести від цього живота. Ворожа плоть, вгодована і щедра, справжнісінький ріг достатку. Йому спало на думку, що Матьє бажав її, й у ньому сяйнув короткий пломінь утіхи: наче він трохи вже й помстився за себе. Смаглява рука в перснях завмерла на шовку, притискаючись до цього черева. Що ж відчувала вона всередині, ця вгодована самка, яку пійняло сум'яття? Йому хотілося стати нею. Марсель глухо сказала:

— Даніелю, ви мене звільнили. Я… я не могла сказати цього жодній живій душі, врешті-решт, я почала вважати цю думку злочинною.

Вона тривожно глянула на нього.

— Вона ж не злочинна?

Він не зміг утриматися від сміху.

— Злочинна? Та це збоченство якесь, Марсель! Ви вважаєте свої бажання злочинними, тоді як вони цілком природні?

— Ні, я хочу сказати, по відношенню до Матьє. Адже це як порушення угоди.

— Вам потрібно відверто з'ясувати з ним стосунки, от і все.

Марсель не відповіла; здавалося, вона мізкувала над чимсь. Раптом вона пристрасно вигукнула:

— Якби в мене була дитина, то, клянуся вам, я не дозволила б їй перевести внівеч своє життя, як оце я перевела!

— Ви не перевели своє життя.

— Перевела!

— Таж ні, Марсель. Ще не перевели.

— Ні! Я нічого не досягнула й нікому я не потрібна.

Він не відповів: це таки була правда.

— Матьє я не потрібна. Якщо я віддам богу душу… він не дуже буде перейматися цим. Ви теж, Даніелю. Ви почуваєте велику приязнь до мене, для мене це найдорожче на світі. Та я вам не потрібна: радше це ви потрібні мені.

Відповідати? Заперечувати? Треба матися на бачності: схоже, в Марсель був черговий напад цинічного ясновиддя. Не кажучи і слова, він узяв її за руку і значуще стиснув.

— Дитина, — провадила Марсель. — Дитина, так, ось кому я буду потрібна.

Він погладив її руку.

— Про це й треба сказати Матьє.

— Та не зможу я.

— Але чому?

— Я зв'язана. Я чекатиму, поки він сам заговорить про це.

— Таж ви знаєте, що він ніколи про це не заведе мови: він просто не думає про такі речі.

— Чому ж це він не думає? Ви ж про це подумали.

— Не знаю.

— Що ж, тоді все залишиться, яким воно є. Ви позичите нам грошей, і я піду до лікаря.

— Ви не можете цього вчинити, — гостро вигукнув Даніель, — не можете!

Він хутко затнувся і недовірливо глянув на неї: цей дурнуватий крик вихопився у нього зопалу. Від цієї думки він аж похолов увесь, він ненавидів себе за те, що згубив контроль за собою. Він стиснув губи і, піднявши брови, надав своїм очам іронічного виразу. Та все було дарма; краще б її й не бачити; вона згорбилася, руки звисли по боках; вона чекала, млява і вичерпана, й так буде вона чекати цілі роки, до самісінького кінця. Йому подумалося: «В неї остатній шанс!», як нещодавно думав він і про себе. У віці від тридцяти до сорока років люди розігрують свій остатній шанс. Вона буде грати і програвати: за кількоро днів з неї буде всього лиш здоровезне тлусте нещастя. Цьому треба завадити.

— А якщо я сам побалакаю з Матьє?

Його затопила незмірна каламутна жалість. Він не почував ніякої симпатії до Марсель, вона була йому глибоко огидна, та жалість діймала його до живої душі. Він ладен був зробити що завгодно, аби тільки звільнитися від неї. Марсель підняла голову, вигляд у неї був такий, ніби вона вважає його причинуватим.

— Побалакати з ним? Ви? Таж Даніелю! Це неможливо!

— Можна було б сказати йому… що я вас зустрів…

— Де? Я ніколи не виходжу з дому. Та навіть якщо і припустити таке, то хіба б я стала ні сіло ні впало розповідати вам про все це?

— Та ні. Звичайно ж, ні.

Марсель поклала руку йому на коліно.

— Даніелю, прошу вас, не втручайтеся. Я сердита на Матьє, йому не слід було вам розповідати…

Та Даніель тримався свого.

— Послухайте, Марсель. Знаєте, як ми зробимо? Просто скажемо правду. Я скажу йому: ти повинен простити нам одну таємничку, ми з Марсель часом бачимося, а тобі про це не казали.

— Даніелю! — благально вигукнула Марсель. — Не треба. Я не хочу, щоб ви казали про мене. Нізащо на світі мені не хотілося б виглядати жінкою, котра щось вимагає від чоловіка. Він мусить все зрозуміти сам.

І з виглядом порядної дружини додала:

— До того ж, знаєте, він ніколи не простить мені, що я сама не сказала йому. Ми ж завжди про все кажемо одне одному. Все буде виглядати так, ніби йде воно від мене.

Даніель подумав: «Ото дурепа!» Та сміятися йому не хотілося.

— Таж я не буду говорити від вашого імени, — сказав він. — Скажу йому, що випадково побачив вас, що у вас був страдницький вигляд і що все не так просто, як йому здається. Все буде так, ніби йде воно від мене.

— Ні, я не хочу, — вперто сказала Марсель. — Не хочу.

Даніель жадібно дивився на її плечі та шию. Ця дурнувата впертість лютила його; він хотів приборкати її. Він був одержимий недобрим бажанням: придушити цю свідомість, провалитися разом з нею в теменну отхлань приниження. Та це був не садизм: то було щось невизначене, вогке, плотське. Радше це було добро.

— Так треба, Марсель. Погляньте ж бо на мене!

Він узяв її за плечі, і його пальці немов би занурилися в тепле масло.

— Якщо я