read-books.club » Сучасна проза » Забуття 📚 - Українською

Читати книгу - "Забуття"

201
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Забуття" автора Таня Малярчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 53 54 55 ... 57
Перейти на сторінку:
сидить на стільчику під своїм домиком, одягнений, немов до чийогось візиту, а не просто в домашній халат, як звичайно. Штани і легке пальто, на голові трохи завеликий полотняний картуз. Усе на Липинському трохи завелике, бо його тіла залишилося зовсім мало, а незабаром воно зникне взагалі.

За кутом падіння тіней на фотокартці — день видався дуже сонячний — можна припустити, що це десь п’ята-шоста вечора. Голова Липинського опущена, він повністю поглинутий своєю справою і не зважає на фотографічні експерименти Ципріяновича. Навколо його стільчика сумирно пощипує травичку десяток курей (фотокартка чорно-біла, але я знаю, що орпінґтонські кури — чорні та яскраво-помаранчеві). Одна курка вискочила господареві на коліна. Липинський годує її з долоні. Спалах.

За його спиною високий ґанок з терасою, де, опершись ліктями на перила, стоїть жінка у білій сорочці. Рукава засукані, обличчя розпізнати важко, мабуть, домогосподарка Фін Юлі. Чомусь здається, що вона усміхається, можливо, навіть щось каже Липинському, але я не чую. Жоден звук не проб’ється крізь щільно задраєні люки сюди, на інший берег пам’яті.

Чи можна вбити час? Знищити, ніби його, такого, ніколи не було? Чи можна затушувати час вуглинкою, щоб жодне обличчя не дай боже не виринуло з пітьми? Розрити могили? Вирізати потрібні кадри з кіноплівки і склеїти краї?

Коли ми з батьками їхали автомобілем у село провідати діда Бомчика чи бабу Соню — вони жили поруч, я була ще зовсім малою, — то завжди по дорозі минали дивовижну металеву конструкцію, обнесену дротом і попереджувальними табличками з намальованим черепом. На її вершечку були прикріплені тарілки-локатори, з яких стирчали направлені в різні боки антени. Я чомусь думала, що то космічна станція, і з її допомогою людство готується прийняти вітання далеких галактик. Дуже пишалася тим, що визначна подія відбудеться на в’їзді у наше село. Аж доки батько не пояснив, що призначення «тарілок» — забезпечувати тропосферний державний зв’язок на випадок атомної війни. В мирний час вони мали глушити ворожі радіохвилі. Щоб неможливо було ненароком підслухати заборонені закордонні радіостанції. Щоб час, вирізаний з кіноплівки, не прослизнув назад у формі звуку, не ожив, здобувши голос.

У Липинського був тенор, він гарно співав. Іноді, коли щось йшло не так, міг зірватися на вереск, але швидко себе опановував. Хоч зерно в його долоні скінчилося, курка все одно не злітала з колін. Ледь підвела догори пласку голову, навіть не догори, а вбік, як то кури вміють, і одним оком стежила за кожним рухом господаря. Її погляд похмурий — так на Липинського могла б дивитися незабарна смерть.

Кожну свою курку він розпізнавав з вигляду, знав, скільки яка важить і як добре несеться. Іншого способу заробити на прожиття Липинський не вигадав. Його політична і письмова діяльність припинилася, листування обмежилося кількома іменами, новини доходили тільки з газетних шпальт. Економічна криза у США якраз досягла свого піку:

«Тисячі безпритульних котів і собак волочаться вулицями, бо їх вигнали з дому ті, що самі не мають що їсти».

У Радянському Союзі розпочалися масові репресії:

«В Харкові большевики провели арешти серед українців. Лиш останніми днями арештовано поверх сотку людей. Арештованих обвинувачують у змові проголосити самостійну Україну при допомозі незадоволених частин червоної армії в Україні».

Польщу поглинули знущання поліції над українським населенням Галичини, так звана пацифікація, «ляцькі звірства»:

«Б’ють у варварський спосіб людий, головно свідоміших українців, членів сільських установ та громадських рад, гімназистів та студентів».

«В’язниці переповнені українцями».

«В багатьох випадках люди після побиття мають поламані кости, ноги, руки чи борються зі смертю».

«На примір чоловікові зв’язують руки в колінах, між руки і живіт вкладають дручок, обертають зв’язаного по землі і б’ють ланцухами, роблячи з його тіла купу м’яса».

«В однім із сіл Львівського повіту прив’язали селянина до воза і він мусив бігти за возом коло три милі аж до Львова».

Липинський уважно стежив за подіями, але нічого більше не коментував.

— Поки я був здоровіший, — казав він Ципріяновичу, — то вів терпеливо своє діло. Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося. Сьогодня поволі починаю вертати до спокою.

Орпінґтонські кури — меланхолійне завершення бурхливої кар’єри. Важкі й коренасті, вони з трудом злітають, несуть максимум сто вісімдесят яєць річно. Півні орпінґтонів за красою могли б позмагатися з королівськими павичами, але півнів Липинський ще не придбав.

— Ви написали пані Арнім, Ципріяновичу?

Секретар вибудовував кадр, намагаючись в об’єктиві піймати останні сонячні промені.

— Написав, як ви казали. Замовив двох півнів. Прибудуть поштою за кілька тижнів.

Мій дід Бомчик теж мав схожих курей, щоправда, він не знав, що то орпінґтони і що вивів їх Вільям Кук наприкінці XIX століття, назвавши породу на честь свого рідного передмістя Лондона. Мій дід Бомчик і про існування Лондона навряд чи знав. Він знав Челябінськ, чув від сусідів про Колиму і Камчатку, один раз їздив чи то в Ростов, чи в Тулу продавати яблука. Схід гостинно розстилався перед ним, але по інший, західний, бік кордону, хоч до нього від дідового села можна було дійти пішки, він ніколи не був і дуже туманно уявляв собі, що там діється.

На світанку Бомчик відчиняв курник. Я тоді ще спала і не могла чути, як потому, щоб нагодувати своє птаство, він йшов до комори і набирав з мішка біля драбини на горище у два кулаки пшеницю чи ячмінь. Це була їхня ранкова норма. Кури чекали під коморою, найбільш нетерплячі всідалися на поріг. Бомчик умілим, десятиліттями тренованим широким жестом розсипав пшеницю так, щоб кури не товклися одна по одній, коли будуть її клювати. Тоді закривав комору і прокручував у замковій щілині великий заіржавілий ключ.

Я часто уявляла, що там діється після того, як двері зачинялися і ставало зовсім темно (вікон не було). Речі, як і за світла, покоїлися собі на полицях, зі стін навпроти звисали на залізних гаках шматки буженини. Буженину Бомчик тримав до Спаса: тоді в домі, який він збудував своїми руками, збиралися найближчі родичі. Смалець зберігався в алюмінієвих відрах на землі. З часом він вкривався тонким шаром плісняви, який ми зішкрібали ножем і викидали. На самому дні відра осідали поодинокі шкварки, і, закінчуючись, білосніжний смалець нагадував вишуканий італійський десерт із вкрапленнями бісквіта. Але Бомчик не знав, де та Італія, і не знав, що таке десерт. У його розумінні десертом

1 ... 53 54 55 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забуття"