Читати книгу - "Несказане"

Нат ставить на прилавок пляшку віскі. Він куштував алкоголь один-єдиний раз у своєму житті: у Гарварді студент, у якого він жив, запропонував пива. Нат жадібно заковтнув чотири пляшки, у захваті швидше від самої ідеї, аніж від смаку — це нагадувало спінену сечу — й решту вечора кімната легенько оберталася. Тепер він хоче, щоб світ розкрутився, перехилився і впав.

Чоловік за прилавком уважно дивиться Нату в обличчя, далі косує на пляшку. Натові пальці сіпаються. У вісімнадцять років йому дозволено купити лише дві-три пляшки пива, отієї водянистої рідини, яку його однокласники заливають у себе на вечірках. Але 3,2 % — замало для того, що йому зараз потрібне. Продавець знову розглядає його, і Нат готується до слів: «Йди додому, синку, ти надто молодий для цієї штуки».

Натомість продавець вимовляє:

— Та дівчинка, що померла, твоя сестра?

Горло в Ната саднить, мов рана. Він киває, але не відвертає очей від полиці за прилавком, де акуратними червоно-білими стосиками лежать цигарки.

Тоді продавець дістає другу пляшку віскі й кладе її в пакет до першої. Він підштовхує його до Ната, разом із десятидоларовою купюрою, яку Нат поклав на прилавок.

— Щасти тобі, — каже він і відвертається.

Найтихіше з відомих Натові місць — на околиці міста, неподалік від кордону округу. Він припарковує авто біля узбіччя та дістає одну з пляшок. Ковток віскі, за ним другий обпікають нутро, він уявляє, як усередині в нього все червоніє і саднить. Давно перейшло за північ, і до того часу, коли закінчується перша пляшка, повз нього проїжджає лише одна машина — темно-зелений «Студебекер», за кермом якого була стара жінка. Віскі не працює так, як він сподівався. Нат думав, що це начисто зітре йому розум, як ганчірка витирає дошку, але натомість світ з кожним ковтком стає різкішим, і йому паморочиться в голові від деталей: бризки болота на дзеркалі з боку водія, остання цифра на спідометрі, що застигнув між 5 та 6, нитка, якою зшиті сидіння авто; вона вже почала обтіпуватися. Листок, що застряг між лобовим склом і склоочищувачем, тріпочеться на вітрі. Коли Нат починає другу пляшку, раптом перед очима виникає батькове обличчя, з яким той виходив за двері. Батько навіть не глянув на них, був сконцентрований на дуже-дуже далекому майбутньому або такому само глибокому минулому. Бачив щось таке, чого не могли побачити ні він, ні Ханна, те, до чого вони не могли доторкнутися, навіть якби захотіли. Повітря в машині стає важким, натоптує легені, як бавовна. Нат опускає вікно. Тоді — щойно в авто влітає прохолодне повітря — він перехиляється через край і вивергає обидві випиті пляшки на узбіччя.

Джеймс у своїй машині теж подумки знову переживає ту мить на сходах. Коли він виїхав з алеї, не думав, куди прямує, витискаючи педаль газу. Було байдуже, куди їхати, аби подалі, отак втискати її ногою в підлогу.

Виявилося, він подався не до Луїзи, а проминув місто, промчав повз студмістечко та виїхав на трасу, піднімаючи стрілку до шістдесяти, шістдесяти п’яти, сімдесяти. Лише коли над ним пролетів великий зелений знак «Толедо — 24 км», Джеймс зрозумів, як далеко заїхав.

«Як доречно, — думає він. — Толедо». Йому спадає на думку, що в житті є своя прекрасна симетрія. Десять років тому Мерилін покинула все та втекла сюди. Тепер його черга. Він глибоко вдихає і дужче тисне на педаль. Нарешті сказав те, що найбільше боявся говорити, те, що вона найбільше хотіла почути: «Уявімо, що ти ніколи мене не зустрічала. Що нічого цього не сталося». Він скасував величезну помилку в її житті.

Але — і Джеймс не може цього заперечувати, хоч як намагається, — Мерилін не здавалася вдячною. Вона здригнулася, ніби він плюнув їй в обличчя. Вона знову і знову кусала губи, мовби намагалася проковтнути щось жорстке, болюче. Автомобіль звертає на узбіччя, під колесами шипить гравій.

Вона перша пішла, нагадує собі Джеймс, знову вивертаючи авто на дорогу. Вона цього завжди хотіла. Попри це, тепер, згадуючи минуле, він знає: це неправда. Жовта лінія гойдається і звивається. Роки безсоромних поглядів Джеймсові в спину, ніби він тварина в зоопарку, голками вп’ялися в його хребет, роки знущань на вулицях — чинк, селюк, гуляй додому — в’їлись у вуха, слово «інакший» завжди було клеймом на його чолі, тавром проміж очей. Це слово визначало все його життя; на всьому залишило свої брудні відбитки. Але для Мерилін інакший означало зовсім не це.

Мерилін: молода й безстрашна в повній хлопців аудиторії. Виливає сечу з мензурок, затуляє вуха, наповнює голову мріями. Біла блузка в морі темно-синіх піджаків. Як вона хотіла іншого: для свого життя, для себе самої. Щоб хтось підняв світ, перевернув його й поставив на місце. Мерилін, що відкладає ці мрії заради їхньої дочки, і під її усмішкою ховається розчарування. Поглинута домашніми справами, вуличкою, що веде в глухий кут, і крихітним містечком при коледжі. Її руки м’які й натруджені, але бездіяльні. Складні механізми її розуму цокають дарма, думки б’ються об зачинені вікна, мов бджоли у пастці. А тепер вона сама в кімнаті дочки, оточена реліквіями її життя, мрій немає, у повітрі лише пил. Джеймс уже давно не думав про свою дружину, як про істоту, здатну чогось прагнути.

Пізніше — і решту свого життя — Джеймс намагатиметься дібрати слова й описати це відчуття, але так і не зможе навіть для себе з’ясувати, що воно насправді таке. Цієї миті він здатен думати лише про одне: як можна було так помилятися.

Нат не знає, скільки він пролежав, витягнувшись на перед­ньому сидінні. Усе, що пам’ятає: хтось відчинив двері авто. Хтось назвав його на ім’я. За плече його взяла рука, тепла, дужа й лагідна, — й не відпустила.

У глибокій хмільній нестямі голос здавався схожим на батьків, хоча батько ніколи не вимовляв його ім’я так м’яко, ніколи не торкався з такою ніжністю. Тієї миті, коли він майже розплющив очі, це і був його батько. Навіть коли світ став чіткішим і йому відкрилося тьмяне сонячне світло, поліційне авто й офіцер Фіске, схилений над ним із відчинених дверцят, це все одно залишилося правдивим враженням.

Фіске виймає з його пальців порожню пляшку та допомагає підняти голову, але в серці Ната це його батько, і він говорить із такою добротою, що Нат починає плакати:

— Синку, час додому.

11

У квітні дім був останнім місцем, де Нат хотів бути. Увесь місяць — кілька тижнів до своїх відвідин студмістечка — він складав книжки й одяг, і купа дедалі більшала. Щовечора, перш ніж лягти спати, він діставав з-під подушки листа й перечитував його, смакував деталі: третьокурсник з Олбані Ендрю Біннер за спеціалізацією астрофізик покаже студмістечко, залучить до інтелектуальних і практичних дискусій у їдальні та надасть йому житло на довгі вихідні. «З п’ятниці до понеділка, — думав він, розглядаючи квитки на літак: 96 годин». По обіді на відзнаку дня народження Лідії дістав валізу; речі, які мав узяти із собою, уже розсортував і відклав те, що залишав удома.

Навіть крізь зачинені двері Лідія чула клацання, з яким валіза відчинилася, по тому стукіт накривки об підлогу.

Їхня родина