Читати книгу - "Сторожова застава"

сліз, проте на змарнілому обличчі світилася радість. Збоку від мами усміхався Костянтин Петрович. У руках він тримав Вітьків шолом і розсічену кольчугу. Костянтин Петрович хотів щось сказати, проте його відсторонив лікар з пишними вусами кольору стиглої пшениці. В його руках був шприц.

— Де це тебе, друже мій, стільки носило? — поцікавився він і порскнув рідиною з шприца. — В цирку виступав, чи бився з псами-лицарями?

— З половцями, — механічно відповів Вітько, не відводячи наляканого погляду з гострого шприца.

— Он як, — відказав лікар і весело поворушив пшеничними вусами. — То ти, друже мій, надзвичайно хоробра людина. І для тебе мати справу зі шприцом — це раз плюнути. Ану, повертайся спиною, козаче!

Вітько з жахом заплющив очі.

Через десять днів Вітько вийшов з лікарні й одразу ж захотів податися на Городище. Супроводжували його члени історичного гуртка — Колько Горобчик, Ігор Мороз, Вонько Федоренко. І, звичайно, Костянтин Петрович. Ганнусі ще не було, вона обіцяла приїхати пізніше.

Хлопці йшли поруч з Вітьком і нічого не розуміли. Начебто підмінили їхнього товариша. Такий хвалько був, а тут на тобі — слова зайвого не вимовить!

— Слухай, Вітю, то ти хоч розкажеш нам, що з тобою трапилось? — уже чи не вдесяте запитував Горобчик.

— Потім, — коротко відказував Вітько. — Потім розкажу.

— А чого ти йдеш одразу ж на Городище? — не відступав Колько — Навіщо воно тобі?

— Хотів би дещо довідатись.

Від сонця і свіжого повітря у Вітька трохи паморочилося в голові. Тож він і не заперечував, коли Костянтин Петрович обережно взяв його під руку. Дочекавшись, поки хлопці відійшли трохи вперед, Костянтин Петрович стиха сказав:

— З того, що ти розповідав, я дещо втямив. Одне лиш не зрозуміло: чому ти мене назвав Олешком?

— Коли?

— Коли я виносив тебе з печери.

Вітько пригадав. І уважно подивився на Костянтина Петровича. Атож, він таки був схожий на його старшого товариша Олешка Поповича. Не зовсім, звісно, бо ж волосся мав чорне, а не русяве. І ніс не такий. І очі. У Олешка, здається, були зеленкуваті, а в Костянтина Петровича — сірі. Проте в устах і в самому обличчі щось було в них однакове. І ця вічна смішинка в примружених очах. І нетерпляче пересмикування плечем, коли доводилося з кимось не погоджуватися...

То невже Костянтин Петрович — далекий-далекий родич Олешкові? А коли так, то тоді, мабуть, вийшов Олешко живий з того страшного побоїська, і жива лишилася Росанка!

А Лидько, здається, трохи схожий на Ігоря Мороза. Чи навпаки.

Вчора до Вітька в палату заходила Наталя Задорожна. То Вітько ледь не підстрибнув у ліжку — йому здалося, що зайшла не Наталя, а Оленка, Лидькова сестричка...

Колько Горобчик зачекав, поки Вітько порівнявся з ним і, шанобливо зиркаючи на перев'язану руку, повідомив:

— Я, Вітю, прочитав майже все, що було написано про нашу Воронівку. Знаєш, як вона колись називалася? Городом Римовим, он як!

Вітько мовчки кивнув головою. Хто-хто, а він у цьому тепер не сумнівався.

А Колько вів далі:

— От тільки не розумію, чому саме Римів пізніше став називатися Воронівкою.

— Бо римівці часто билися з ворогами, — відказав Вітько і зупинився, щоб перевести подих. Довге лежання в лікарні безслідно не минулося. Цікаво, скільки б лежав з такою раною Лидько чи Олешко? Мабуть, набагато менше. Або й зовсім не лежав би.

— Ну, то й що? — запитав Горобчик.

— А те, що на битви завжди злітається вороняччя. От і назвали Римів Воронівкою. Бо його захисники майже щороку відбивали половецькі наскоки.

— Може бути, — подумавши, згодився Горобчик. — Хоча, як на мене, «Римів» звучить краще.

— І я так гадаю, — сказав Вітько.

Вони підійшли до Чортового Яру і Вітько подумав, що хоч би як надалі склалося його життя — він за найменшої нагоди повертатиметься сюди, адже, може, знову відкриється нора і йому пощастить зустрітися з давніми товаришами. Але дідо Овсій казав, що Змієва нора може відкритися й нескоро — за п'ятдесят, або й більше років. А це ж скільки ще треба чекати! А надто, коли тобі лише дванадцятий.

І Вітько тяжко зітхнув.

— А ще, Вітю, я майже напам'ять вивчив отаке, — не вгавав Колько Горобчик. — От послухай, що писав сам Володимир Мономах: «І пішли ми на військо їхнє (половців) за город Римів, і Бог нам поміг: наші побили їхнє військо, а других захопили...» Знаєш, коли це було? Тисяча дев'яносто сьомого року — от коли!

— Коли-коли? — перепитав Вітько.

— Тисяча дев'яносто сьомого, — повторив Колько. — А що?

— Та нічого, — помітно пожвавішав Вітько. — Отже, таки дали тоді половцям добрячої прочуханки!

— Хто дав?

— Наші, хто ж іще... А ще що ти вичитав?

О, Колько Горобчик вичитав багато чого!.. Що князь Володимир не лише написав послання нащадкам, а й полювати любив. Він виходив сам-на-сам супроти ведмедя; одного разу дикий кабан розірвав йому ногу; розлючений лось підняв його на роги, а дика кішка рись звалила його разом з конем на землю. Але найважливіше — він так хоробро бився з половцями, що головний половецький хан утік від нього аж у Кавказькі гори і тридцять років звідтіля не потикався.

— От який мужній князь, цей Володимир Мономах! — захоплено вигукнув Колько. — Правда ж, Вітю?

— Правда, — відказав Вітько. — Щира правда.

На Городищі не залишилося анічогісінько з того, що було понад дев'ятсот років тому. Ні мурів, ні воріт, ні клітей, ні сторожової вежі. Лишилася хіба кам'яна брила, та й та майже по верхів'я вгрузла в землю.

Саме до неї і повів Вітько своє товариство.

Якусь хвилину він мовчки постояв над брилою, провів долонею по жорсткій, нагрітій сонцем поверхні і звернувся до Ванька Федоренка, що мешкав найближче до Городища:

— Збігай по заступ. І дротяну щітку прихопи...

— Навіщо? — здивувався Ванько.

— Хочу дещо перевірити...

Ванько збігав навдивовижу швидко. Одна його нога, здається, ще була тут, а інша вже поверталася з дому. І приніс він не однин заступ, а два. Ще й вила прихопив.

— А більше нічого не знайшлося, — виправдовувався Ванько.

Дротяну щітку він позичив у сусідів.

Вітько увігнав заступ у землю біля самісінького каменя і болісно скривився. Ця робота поки що була йому не під