Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

– Що він хоче сказати? – не зрозумів Йонас.

– Мабуть, він хоче, щоб хтось щось для нього крав, – пояснила я.

– Вона знову… – сказав Йонас.

– Що?

Йонас показав на маму. Вона розмовляла з Крецьким.

72

Йонас виловив з моря Лаптєвих порожню бочку. Витяг її на берег палицею. Потім покотив до юрти. Люди зраділи й зустріли його веселими вигуками.

– Ось і грубка буде, – усміхнувся Йонас.

– Чудова робота, молодчина! – похвалила мама.

Чоловіки взялися працювати коло бочки, намагаючись улаштувати димар із порожніх бляшанок зі смітника НКВД.

Носити з собою чи берегти пайку було ризиковано, якщо поблизу ходив Іванов. Він полюбляв відбирати пайки. Триста грамів. Ото й усе, що ми отримували. Одного разу я бачила, як він вихопив шматок хліба в літньої жінки в черзі до пекарні. Він сунув хліб у рот і став жувати. Вона дивилась і порожнім ротом теж наче жувала. Він виплюнув хліб їй під ноги. Вона кинулася збирати розжовані шматки і їсти. Пані Рімене чула, що Іванова перевели з красноярської в’язниці. Відрядження до Трофимовська – то, певне, покарання. Крецького теж за щось покарано? Цікаво, чи не в тій самій в’язниці, де тато, служив Іванов.

Шлунок у мене горів. Я мріяла про ту сіру кашу, яку нам давали в потязі. Малювала в деталях їжу: печену курку, яка парує, з хрусткою блискучою скоринкою, миски слив, терті яблучні пироги. Я записала детально все, що знала про американське судно і його вантаж.

Енкаведисти відправили нас тягати колоди з моря Лаптєвих. Ми мали їх рубати й сушити на дрова. Нам дров не дозволялося. Ми сиділи в юрті перед порожньою грубкою. У мене перед очима поставала картина, як удома збирали зі столу тарілки, струшуючи те, що на них полишалось, у смітник. Чула, як Йонас казав: «Але ж, мамо, я не голодний», – коли йому казали доїсти. Не голодний. Коли ми нині не голодні?

– Мені холодно, – мовила Яніна.

– Ну то дрівець принеси! – сказав лисий.

– А звідки? – спитала вона.

– Можна вкрасти. Коло будівлі НКВД, – відказав він. – Там інші беруть.

– Не посилайте її красти. Я зараз щось знайду, – сказала я.

– Я з тобою, – відгукнувся Йонас.

– Мамо? – я очікувала, що вона буде проти.

– Гм? – відгукнулася вона.

– Ми з Йонасом підемо по дрова.

– Добре, люба, – лагідно сказала мама.

– З мамою все гаразд? – спитала я в Йонаса, коли ми вийшли з юрти.

– Якась вона наче слабша й розгублена.

Я зупинилася:

– Йонасе, ти бачив, щоб мама їла?

– Мабуть, що так.

– От подумай. Ми бачили, як вона щось відкушує, але вона весь час дає нам хліб, – сказала я. – От учора дала нам хліб. І сказала, що їй за тягання колод дали додаткову пайку.

– Ти думаєш, вона віддає свою їжу нам?

– Так, принаймні частину, – сказала я.

Мама морить себе голодом, щоб прогодувати нас.

Завивав вітер, ми йшли до будівлі НКВД. Кожен вдих обпікав горло. Сонця не було. Полярна ніч уже почалася. Порожній пейзаж місяць розмалював різними відтінками сірого й блакитного. Повторювач усе казав, що нам треба пережити першу зиму. Мама погоджувалася. Якщо першу зиму перезимуємо, то виживемо.

Треба дожити до кінця полярної ночі й побачити повернення сонця.

– Тобі холодно? – спитав Йонас.

– Страшенно, – вітер проходив крізь одяг і хапав за шкіру.

– Хочеш моє пальто? – спитав він. – Мабуть, тобі підійде.

Я подивилася на брата. Те пальто, яке мама для нього виміняла, було йому на виріст.

– Ні, тоді ти змерзнеш. Але дякую!

– Вілкаси! – Крецький. У довгій вовняній шинелі й із полотняною торбою. – Що ви тут робите?

– Шукаємо, чи не винесло на берег чогось, на дрова, – сказав Йонас. – Ви такого не бачили?

Крецький повагався. Потім сунув руку в торбу й кинув нам по ногах дровиняку. І не встигли ми її роздивитися, як пішов геть.

Тієї ночі, 26 вересня, прийшла снігова буря.

Вона тривала два дні. Вітер і сніг завивали й пролітали в щілини стін. У мене промерзли коліна і стегна. Вони боліли й пульсували, так що важко було поворухнутися. Ми тулилися докупи, щоб зігрітися. Підсів повторювач. У нього з рота погано пахло.

– Ти рибу їв? – спитав його лисий.

– Рибу? Так, трохи риби зʼїв.

– А нам чому не приніс? – спитав лисий.

Інші теж почали кричати на повторювача, що він егоїст.

– Я вкрав. Там було трохи. Зовсім трохи.

– Ляле не любить риби, – прошепотіла Яніна.

Я подивилася на неї. Вона чухала голову.

– Свербить? – спитала я.

Вона кивнула. Воші. Тепер у нас буде їх повна юрта – це лише питання часу.

Ми по черзі прокладали доріжку в снігу, щоб ходити по хліб. Я набрала багато снігу, щоб розтоплювати й пити. Йонас стежив, щоб мама з’їдала всю свою пайку і пила воду. У туалет ми ходили надвір, але коли буря зовсім розгулялася, не було іншого вибору, крім як сидіти на відрі в юрті. Той, хто сидів, чемно відвертався – але дехто стверджував, що ззаду дивитися ще гірше.

73

Коли буря минула, енкаведисти стали кричати, щоб ми працювали далі. Ми вийшли зі своєї земляної хати. Хоча й було темно, від білого снігу пейзаж став яскравішим. Але ми тільки це й бачили – всюди сіре. Енкаведисти наказали нам качати й рубати на дрова колоди. Ми з Йонасом пройшли повз зовсім засипану снігом юрту.

– Ні! – ридала жінка надворі. На її закривавлених пальцях були зірвані нігті.

– От дурні! Зробили двері, які назовні відкриваються. Сніг пішов – і спіймалися. Слабаки – дверей не відчинять і не зірвуть! – сміявся Іванов, хлопаючи себе по стегнах. – Чотири трупи там! От тупі свині, – сказав він іншому охоронцеві.

Йонас так і роззявив рота.

– На що дивимося? – крикнув Іванов. – Працюй давай.

Я потягла брата геть від снігового кургану й заплаканої жінки.

– Сміється. Люди загинули, а Іванову смішно, – сказала я.

– У першу бурю загинуло четверо, – сказав Йонас, дивлячись собі під ноги. – Може, й більше. Нам треба ще дров. Треба перезимувати!

Нас поділили на групи. Я мала пройти три кілометри до найближчих дерев, щоб знайти таке, що згодиться на дрова НКВД. У моїй групі був лисий. Ми пішли снігом, який сухо рипів під ногами.

– І як оце я маю з такою ногою ходити? – нарікав лисий.

Я намагалася швидко йти вперед. Не хотіла бути поряд із ним. Він мене сповільнить.

– Не лишай мене! – сказав він. – Дай мені свої рукавиці.

– Що?

– Рукавиці дай. У мене нема.

– Ні. У мене руки змерзнуть, – сказала