Читати книгу - "Лютеція"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І шо? В Амєріку захатєлась?
— Чого відразу в Америку? — не здався я.
— А разве нет?
— Ні, — замотав я головою. — Ви мені просто сподобались. Ось вирішив поспілкуватися ближче.
Вона зітхнула, обличчя її посмутніло. Зависла знову мовчанка. Її пальчики тарабанили по бильцю канапи.
— Так і будем малчать? — озвалась вона, позираючи кудись у напрямку вікна.
— Можемо не мовчати, — сказав я і, пересівши на канапу, пригорнув її.
Вона здивовано відсахнулась, мовби хотіла краще роздивитися моє обличчя, але я не здався, доки не добився поцілунку, спраглого й пристрасного настільки, наскільки може бути пристрасним поцілунок людей, які бачаться вперше, бо я відчував під руками її напружене й насторожене тіло. Белла не боронилася. Мабуть, давно її ніхто так нахабно не мняцкав. Урешті легенько одіпхнула мене обома руками.
— Ти спєшиш на поезд? — запитала, розгладжуючи сукню й поправляючи зачіску, водночас, мабуть, відчуваючи й сама, як погано їй вдається вдавати байдужість. — Но што, єслі я в Амєріку нє сабіраюсь? — Я не знав, що відповісти. — Папа тоже вроде нє сабіраєтся. Он там точьна дірєктарам не будет.
— Може, нам спочатку позустрічатися, а тоді щось вирішувати?
— А ти справді цього хочеш? — запитала вже українською і зовсім іншим голосом, мовби розмовляла сама з собою.
— А ти не помітила?
Вона розсміялася.
— Звичайний фізичний потяг. Ти живеш сам?.. Напиши адресу... У Винниках? Я туди на озеро їжджу.
— Ще недавно я жив на Замарстинові. Поруч з фабрикою твого батька. Запахи деревини й лаків там гармонійно перепліталися з гострими пахощами кавової фабрики та смородом падалини з м’ясокомбінату, обрамлені нудкими ароматами «Світоча».
— І так щодня?
— Ні, тільки в певні вечори, коли повітря розріджене, переважно влітку. Зате у Винниках в оточенні лісів повітря чисте і запашне.
— Гм... може, я заїду до тебе коли-небудь на ровері... — сказала вона й раптом нашорошилась. — Що це? — Знизу долинали голосні крики, місцями переходячи у вереск. — Вони сваряться?
Я теж почув сварку. Директор чимось обурювався, Ізьо і стрийко його перекрикували, а тітка ойкала й волала лише одне: «Какой ужас! Какой ужас!» Белла відчинила двері, аби чути було краще, і до нас долинули фрази, які нічого доброго мені не віщували.
— Вон! — кричав пан директор. — Ілі я пазваню, куда следует!
— Какой ужас! — сплескувала руками тітка. — Мне плоха!
— Ніколи! Ніколи! — кричав стрийко. — Ніколи Шевченко не був антисемітом!
— Да ви самі антісєміти! — гримав директор.
— Це я антисеміт? — обурювався Ізьо й зробив у запалі сварки непробачну помилку: — Та я жид з діда-прадіда!
— Што? Жид? — Директор уже не тямився з люті і впав в істерику: — Вон! Немедленно вон!
Я цьомкнув Беллу й сказав:
— Ну, Белла, чао.
— Мене Беллою тільки вдома називають. А так я Лена.
Я цьомкнув у щічку ще й Лену, хутенько збіг сходами на діл і гукнув:
— Гей, браття-опришки, сідлаймо-но коней!
Ізьо зі стрийком вийшли, сповнені обурення й праведного гніву, гучно траснувши за собою дверми. Їх аж трусило зі злості.
— Ну, ти чув? — Ізьо до мене. — Він мене антисемітом обізвав! Шкура комуняцька! Приїхало з якої-небудь Клязьми й буде тут пана корчити.
— Але я йому всьо сказав! — потирав руки стрийко. — Я йому всьо сказав!
— Бандєравци! — летіло нам у спину, коли ми виходили на подвір’я.
— Ні! — обурився від усієї душі стрийко, погрожуючи кулаком. — Ми мельниківці! Ти, кацапська почваро!
Я озирнувся, нагорі у вікні стояла Олена й посилала повітряний цілунок. Знаючи, що за нами стежать, я не відповів.
В авті мені нарешті вдалося почути, з чого те все почалося. Отже, вони мирно собі бесідували, коли якогось дідька потягнуло стрийка зацитувати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.