Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

прослуховують, відкривають їхні листи і явно не довіряють йому. І все це після того, що він зробив для комітету. Александров погодився і пообіцяв допомогти. Він також хотів, щоб Богдан написав Інґе і поквапив її повернутися до Москви. Александров навіть запропонував видати їй нові справжні документи для повернення в Радянський Союз. Як і з Богданом, КДБ не бачив причин далі маскувати особу Інґе.

Новий куратор Богдану сподобався, але він підозрював, що комітет невипадково такий добрий: чекісти хотіли якомога швидше повернути Інґе. Він написав дружині, але порадив сходити до кравчині, а не у квиткову касу. «Нитка» шукала нової «голки», зробленої у США[232].

Відіславши дружині листа із сигналом виходити на ЦРУ, Богдан провів кілька напружених днів. Раптом КДБ простежить за нею і виявить контакт із західною розвідкою? Як ЦРУ відреагує на її повідомлення? Якщо оперативники ЦРУ погодяться зустрітися з ним у Москві, де гарантії, що їх не вистежать? У голові роїлися питання, а в серці панувала тривога. Кілька днів сумнівів і гризот змусили його зупинити всю справу. Він запанікував. У порушення всіх домовленостей і протоколів безпеки він зателефонував їй по відкритій лінії з Москви і сказав не йти до кравчині. Невдовзі Сташинський отримав з Берліна приємні новини.

31 березня 1961 року Інґе народила сина, хлопчика назвали Петером. Богдан дізнався про народження сина того ж дня з телеграми, яку Інґе відправила на явку КДБ у Москві: Ленінський проспект, 87, квартира 178. Інґе народила на місяць раніше від очікуваного терміну, можливо, позначився пережитий у Москві стрес. Богдан вирішив скористатися цією обставиною й попросити дозволу поїхати до дружини і сина в Берлін. Він звернувся до нового куратора підполковника Александрова, але йому відмовили. У телеграмі Інґе було сказано, що вони почуваються добре, крім того, КДБ не збирався випускати Сташинського в Берлін.

Минула весна, почалося літо, Богданові листи ставали дедалі сумніші. Інґе зрозуміла, що доведеться повертатися до Москви – альтернатив нема. Шансів, що Богдану дозволять поїхати в Берлін, не лишилося. «Мої опікуни з Карлсхорсту, з якими я мусила мати постійний контакт, – згадувала Інґе, – дуже зраділи з моєї постанови і ще того самого дня повідомили про це Москву». На початку серпня Інґе почала готуватися до повернення в Москву. Плани життя на Заході довелося відкласти, а то й забути про них. Жінка не хотіла їхати на Захід сама й прагнула зберегти сім’ю. Отже, Москва[233].

У вівторок ввечері, 8 серпня, до Богдана несподівано прийшов підполковник Микола Кравченко, один із двох чекістів, у компанії яких Сташинський у грудні 1959-го святкував нагородження орденом. Кравченко зайшов сказати, щоб Богдан зателефонував дружині в Берлін. Навіщо – підполковник не пояснював, очевидно, це було пов’язано з поверненням Інґе в Москву. Приватні телефони 1961 року були в столиці розкішшю, і люди часто заходили до інших без попередження, як оце Кравченко. А коли треба було подзвонити в інше місто, посилали наперед телеграму й домовлялися про час: людина йшла на переговорний пункт або на пошту й чекала на міжміський дзвінок через телефоністку. Кравченко сказав Богданові домовитися з Інґе про дзвінок на сьому вечора за центральноєвропейським часом, у Москві це була десята. У зазначений час Богдан був на поштампті[234].

Новина, яку Богдан почув по телефону, прозвучала, мов грім серед ясного неба. Його чотиримісячний син Петер… помер. Богдан був шокований. Він так і не побачив свою дитину, навіть не зможе її поховати. Інґе хотіла, щоб він приїхав до Берліна. Про це вона вже попросила чекістів у Карлсхорсті. Богдан лише зміг їй сказати, що поговорить з начальством. Сташинський провів жахливу ніч. Наступного ранку він доповів про все своєму кураторові Юрію Александрову. Виявилося, що Александров про смерть дитини вже знав, але хотів, щоб Богдану про це сказала дружина. Очевидно, він дізнався про нещастя з телеграми, яку вчора Сташинському відправив батько Інґе. Тесть повідомляв про смерть дитини і просив Богдана приїхати в Берлін. Її принесли тільки наступного ранку.

По телефону співчуття Александрова звучали цілком щиро, він спитав, чим може допомогти. Богдан відповів, що хоче одного – поїхати в Берлін до дружини. Безсонної ночі після дзвінка Інґе Богдан придумав хід, який міг відкрити йому дорогу до Берліна: зіграти на убитій горем дружині. Він сказав Александрову, що у стані відчаю вона може наробити яких-небудь дурниць, які зашкодять КДБ. Наприклад, звернеться до німецької влади, щоб чоловік міг приїхати до неї, і це засвітить їхню легенду. Александров відповів, що Інґе сама винна, – не треба було тягнути з поверненням у Москву, але пообіцяв поговорити з начальством[235].

За кілька годин Богдан подзвонив куратору і почув добрі новини – йому нарешті дозволили їхати. КДБ не хотіло, щоб Інґе вчинила скандал у ситуації, яку чекісти повністю не контролювали. Ймовірно, рішення по Сташинському прийняли на найвищому рівні, можливо, сам Шелепін. (За кільканадцять років наступник Шелепіна Володимир Семичастний засуджуватиме його за те, що Сташинському дозволили виїхати з СРСР.) Богдану не терпілося поділитися новиною з Інґе, того ж дня вони поговорили по телефону – завтра або післязавтра вони побачаться, пообіцяв він дружині. Увечері Александров повідомив Сташинському, що для поїздки все готово. Він полетить у Німеччину не пасажирським рейсом, а військовим літаком наступного ранку. О п’ятій ранку Александров за ним заїде. Він попросив Богдана перед від’їздом здати всі документи і пропуски – летітиме він тільки з документами на ім’я Алєксандра Крилова, як завжди.

На збори у давно омріяну путь лишалася одна ніч і та затьмарена жахливою подією. Сташинський так і не побачив сина, переживав за дружину, але іншої нагоди вирватися могло й не трапитися. Назад вони не повернуться, а спробують разом втекти на Захід. Сташинський завжди планував тікати зі старими документами на ім’я Йозефа Лемана. Всупереч інструкціям Александрова він взяв із собою паспорт на Лемана, дійсний до квітня 1970 року, і водійські права на це ім’я. Сташинський захопив ще радянський паспорт і студентський квиток педінституту іноземних мов – усе на його справжнє ім’я, а також характеристику, видану КДБ для вступу до інституту. У ній згадувався орден Червоного Прапора – доказ важливих службових завдань Сташинського. Сташинський був готовий не тільки втекти на Захід і попросити політичного притулку, а й назвати своє справжнє ім’я і розповісти про роботу на КДБ.

10 серпня о п’ятій ранку Богдан уже чекав під будинком на Александрова. Перед виходом він прибрав у квартирі і знищив список кодових фраз для листування з Інґе.