Читати книгу - "Парадокс любові"

ПОРНОГРАФІЯ: «Навіть Гітлер не здогадався вчинити секс знаряддям убивства, як зробила це порноіндустрія»[164], яка насправді є «знаряддям геноциду», «Дахау, яке влаштували в спальні та ще й тішаться ним»[165].

РЕВНІСТЬ, ВОЛОДІННЯ, ВИНЯТКОВІСТЬ: «Будь-які сексуальні стосунки одного з партнерів із третьою особою повинні розглядатись як позитивний і втішний досвід, що його другий партнер може поділити в глибині душі або й фізично»[166].

Розділ X

Хатні пантофлі Марселя Пруста

Хоч якої шкоди завдавали б недобрі люди, найбільші збитки від порядних людей.

Ніцше. Так казав Заратустра

Як обтяжливо бути коханим, по-справжньому коханим! Як недобре обтяжувати емоції іншого! Навантажувати когось, хто з власного бажання вільний, завжди вільний, дорученнями, ніби хлопчика на побігеньках. (…) Як обтяжливо бути зобов'язаним неодмінно щось та відчувати, неодмінно, навіть якщо немає взаємного кохання, теж трохи кохати».

Шатобріан

Ця дивовижний випадок, який багато разів коментували, стався 1917 року: молодий Еманнуель Берль приходить до Марселя Пруста, яким незмірно захоплюється, з повідомленням про чудесну подію: кохана дівчина Берля на ймення Сільвія, від якої він чотири роки не мав жодної звістки, відповіла згодою на листа, де він пропонував їй свою руку й серце. Юнакові кортить довести Прустові, що той помиляється в своїх песимістичних поглядах на природу людини, що «таки існує «гармонія сердець»[167]. Та письменник, для котрого кохання є тільки «онанізмом з галюцинаціями», облудою, якою молоді люди морочать одне одному голови, не схвалює захвату свого молодого приятеля. Спочатку він заявляє, що для нього було б краще, якби Сільвія померла: він зазнав би горя, та воно не таке тяжке, як неодмінне згасання почуттів. Потім його потроху охоплює обурення, ризикуючи дружбою, він сипле колючими зауваженнями, змальовує, як «ці люди опускаються настільки, що по двадцять років живуть з людиною, котра їх обманює, але не помічають того, з істотою, яка їх ненавидить, але вони того не знають, з тим, хто їх обкрадає, та вони самі собі в тому не зізнаються, однаково сліпі як до недоліків своїх дітей, так і до розпусності дружин». Гнів його зростає, він «жбурляє йому в обличчя образи, немов хатні пантофлі», аж врешті показує йому на двері й виганяє геть із дому.

1) Наївність демістифікації

Читаючи цей уривок, можна побачити в ньому зіткнення досвіду й недосвідченості: Пруст, досвідчений мораліст, розвінчує казочку про єднання душ, в яку вірить наївний Берль. А що, як усе навпаки? Якщо Прустова похмурість є лише ідеалізмом наопач? Якщо тверезість є лише позою, а за нею ховається засліпленість? Демістифікація становить частину міту, тому що пронизує всю його творчість: упертість, із якою він сторінка за сторінкою розвінчує маскарад почуттів, дозволяє припустити, що причина так і залишається незрозумілою й що позбавлений ілюзій мудрець сам перебуває в заблуді. Його доскіплива проникливість воскрешає примару, з якою він хотів покінчити: ми йдемо крізь темряву, й наша велич полягає в тому, щоб показати, що ніякої величі в нас нема. Принижувати нашу поведінку, постулюючи якусь довершеність не від світу цього, — в цьому полягає двозначність філософії підозри. Велетенська споруда, яку автор «У пошуках утраченого часу» збудував з метою руйнування, дає змогу закарбувати у порожнечі образ бездоганного людства, яке відповідає проголошеним ідеалам. Треба відмовитися від останньої ілюзії, котра полягає в розвінчанні любові як ілюзії.

Той-таки підхід зустрічаємо ми і в панегіристів. Прочитайте їхні творіння, від «Бенкету» Платона до проповідей святого Франциска Сальського, твори Фенелона, Симони Вайль і наших сучасників: вони пречудові, та в них відчувається догматизм істини. Вони поділяють, спростовують, будують ієрархію, запроваджують шкалу із поділками, а отже, знецінюють те, чого ми зазнаємо. Вони славлять виняткову любов, а звичайне кохання поливають брудом. Якщо моралісти хочуть нам нагнати розуму в голову, то кадильники закликають до самоподолання. Експерти розчарування, з одного боку, проповідники абсолюту, з другого, вони ставлять нас перед альтернативою: все або нічого. «Справжня любов», якщо їм вірити, є невичерпним джерелом чудес, тож поруч із нею мерхнуть усі незґрабні спроби, що зважується на них людська слабкість. Ідеалізація почуття-мрії призводить до знецінювання досвіду любові. Ми впізнаємо тут давній християнський поділ на божисту «агапе», яка є безкорисним і незмірним дарунком, і людським «еросом», який несе на собі тавро еґоїзму й повинен піднятися над собою, щоб стати гідним Бога[168]. В ім'я недосяжної мети нам пропонують звести наклеп на наші незґрабні спроби поєднатися, замість того, щоб визнати: любов — це саме те, чого ми зазнаємо в нашій нікчемній теперішності, заразом і минущій, і такій чудесній.

Тут нас зіпсували мітології величного: ми довго виходили з того, що тільки якась моральна, політична чи релігійна перепона може завадити коханню (любові) розцвісти у всій його красі. І ось перепон уже немає, й кохання показало свою природу — амбівалентну, захопливу й жалюгідну. Ще й надто, кохання — не що інше, як історія помилок, і в своїх заблудах воно так само істинне, як і в своїх вершинних досягненнях. Посеред тріумфу романтичної дурні Бальзак, Флобер і Золя відкривають замасковане ліричною імлою достеменне пекло, де вирують сили захланності й кар'єризму. Втім, на тлі капіталістичного цинізму Бальзак змальовує й татуся Ґоріо, який здатен пожертвувати собою, померти за дочок, які зневажають його. Флобер змальовує