Читати книгу - "В’язень Неба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Частина п’ята
Ім’я героя
1
Барселона, 1958 рік
Багато років потому двадцять три гості, запрошені з нагоди прощання Ферміна Ромеро де Торреса з парубоцьким життям, озираючись назад, будуть пригадувати ту історичну вечірку.
– Цей день знаменує закінчення епохи, – підіймаючи келих із шампанським, виголосив тост професор Альбуркерке, висловивши таким чином краще, ніж будь-хто інший, те, що ми почували.
Свято, на якому Фермін розпрощався з парубкуванням, було подією, масштаб якої для прекрасної половини людства дон Ґуставо Барсело порівняв зі смертю Рудольфа Валентино[65]. Відбулося воно погожого лютневого вечора тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року в найбільшій танцювальній залі «Ла Паломи», на тому самому паркеті, на якому наречений у свій час натанцювався танго до упаду й пережив незабутні миттєвості, які від того дня мали стати частиною таємної особової справи Ферміна, що відображала все його життя на тривалій службі у вічної жіночності[66].
Батько, якого цим разом нам дивом удалося витягнути з дому, винайняв напівпрофесійний оркестр танцювальної музики «Гавана» з Баш-Любрагату[67], який погодився грати за символічну платню. Музиканти тішили наш слух вибраними ритмами мамби, ґуарачі й сон-монтуно, які переносили нареченого в ті далекі дні, коли життя його минало в світі гламуру й міжнародних інтриг, що панували в залах великих казино давноминулої Куби. Усі гості полишили соромливість і вийшли на танцювальний майданчик, щоб дати лиха закаблукам на честь друзяки Ферміна.
Барсело вдалося переконати мого батька, що горілка, яку він йому постійно підливав, – це мінеральна вода з краплиною трав’яного лікеру «Монсеррат», і невдовзі ми отримали змогу стати свідками небаченого видовища: батько танцював, обійнявшись із однією з красунь, яких Росіїто – справжня душа цього свята – привела з собою, щоб прикрасити вечірку.
– Святий Боже, – пробурмотів я, спостерігаючи, як батько рухає стегнами й ритмічно зіштовхується з сідницями своєї партнерки, досвідченої учасниці нічних баталій.
Барсело походжав поміж гостей, роздаючи гаванські сигари й пам’ятні листівки, надруковані в майстерні, що виготовляла запрошення на хрестини, перші причастя й похорони. На невеличкому клаптику картону було карикатурне зображення Ферміна в образі ангелика й зі складеними, як до молитви, руками, і надпис під малюнком:
Фермін Ромеро де Торрес
19?? – 1958
Хай спочиває з миром великий звабник!
1958—19??
Хай живе поважний голова родини!
Фермін, уперше за довгий час, був веселий і спокійний. За півгодини до початку гулянки я відвів його до ресторану «Кан Льюїс», де професор Альбуркерке повідомив нам, що вранці побував в архіві реєстрації актів цивільного стану, прихопивши з собою повний комплект документів, виготовлених руками майстрів свого діла, Освальдо Даріо де Мортенссена та його помічника Луїсіто.
– Друже Ферміне, – виголосив професор, – я щасливий офіційно привітати тебе у світі живих і вручити, маючи за свідків сеньйора Даніеля Семпера і всіх твоїх приятелів із «Кан Льюїс», твоє нове й законне посвідчення особи.
Фермін вражено розглядав свої нові документи.
– Як вам вдалося вчинити це диво?
– Технічну частину справи краще оминути. Найголовніше, що немає майже нічого неможливого, Ферміне, коли в тебе є справжній друг, який ладен ризикувати й перевернути небо й землю, аби ти зміг одружитися за всіма правилами й привести в цей світ нащадків, які продовжать славну династію Ромеро де Торресів, – промовив професор.
Фермін зі сльозами на очах поглянув на мене і обійняв із такою силою, що ледве не задушив. Мені не соромно визнати, що це була одна з найщасливіших миттєвостей у моєму житті.
2
Через півтори години музики, пиятики й танців я вирішив трохи перепочити й пробрався до барної стійки, щоб знайти чогось безалкогольного, бо відчував, що не спроможний проковтнути більше ані краплини дайкірі, офіційного напою вечірки. Бармен налив мені склянку холодної води, я обернувся й, прихилившись спиною до бару, став спостерігати за веселощами. Аж раптом помітив, що з іншого кінця стійки стоїть Росіїто. Вона тримала в руках келих шампанського й дещо сумовито споглядала на свято, яке сама ж і організувала. Пригадуючи розповідь Ферміна, я підрахував, що жінці мало би бути близько тридцяти п’яти років, але майже двадцять років праці жрицею кохання лишили на ній свій слід, і навіть у приглушеному світлі кольорових ламп королева вулиці Ескудельєрс виглядала старшою.
Я підійшов до неї і всміхнувся.
– Росіїто, ти сьогодні прекрасна як ніколи, – збрехав я.
Вона вбралася у свою найгарнішу сукню, а зачіску вочевидь робила в найкращій перукарні на вулиці Конде-дель-Асальто, але мені видалося, що такою сумною, як цього вечора, я її ще не бачив.
– Із тобою все гаразд, Росіїто?
– Ви тільки погляньте на бідолашку. Самі шкура й кості, а його все одно тягне до танцю.
Її погляд було прикуто до Ферміна, і я зрозумів, що він назавжди лишиться для неї героєм, який урятував її від дрібного негідника, і, можливо, єдиним достойним чоловіком, якого вона зустріла за двадцять років роботи на вулиці.
– Доне Даніелю, не знаю, як сказати це Фермінові, але я не прийду завтра на весілля.
– Що ти таке кажеш, Росіїто? Ти ж мала бути серед щонайпочесніших гостей…
Росіїто опустила очі.
– Я знаю, але піти не зможу.
– Чому ж? – запитав я, хоча здогадувався, якою буде відповідь.
– Тому що це завдасть мені багато болю, а я хочу, щоб сеньйорито Фермін був щасливий зі своєю сеньйорою.
Росіїто розплакалася. Я не знав, що сказати, тому просто обійняв її.
– Знаєте, я ж завжди його кохала. Відтоді, як уперше зустріла. Я знаю, що не пара йому, що він ставиться до мене… просто, як до Росіїто.
– Ти дуже багато важиш для Ферміна, ніколи не забувай про це.
Жінка ніяково відсторонилася й витерла сльози. Потім усміхнулася до мене і стенула плечима.
– Пробачте мені. Я така дурепа, а ще коли вип’ю хоч краплину, то вже сама не тямлю, що кажу.
– Нічого страшного.
Я простягнув їй свою склянку з водою, і жінка взяла її.
– Знаєте, одного дня раптом усвідомлюєш, що молоді літа минули, а твій потяг уже пішов.
– Будуть інші потяги. Обов’язково.
Росіїто кивнула.
– Тому я не йду на весілля, доне Даніелю. Уже досить давно я познайомилася з одним сеньйором із Реуса[68]. Він добра людина. Удівець. Турботливий батько. Торгує металобрухтом і щоразу, коли буває в Барселоні, навідується до мене. Він запропонував мені вийти за нього. Знаєте, ми обоє все пречудово розуміємо. Лишитися самому на старості літ ой як нелегко,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В’язень Неба», після закриття браузера.