Читати книгу - "Все те незриме світло"

Убер обшукує свої засмальцьовані штани, важко дихаючи за маскою. Там, де мав би бути мур, ліворуч, Марі-Лор чує, як відмикається замок. Зі скрипом відчиняються ворота.

— Пильнуйте голови, — застерігає він і допомагає їй пройти. Спускаються в стиснутий, вологий простір, де, без сумніву, пахне морем. — Ми під стіною. Над нами двадцять метрів граніту.

— Серйозно, Убере, тут же похмуро, мов на цвинтарі, — дорікає мадам, але Марі-Лор наважується пройти трохи далі: п’яти ковзають, підлога нахиляється, а тоді її черевики торкаються води.

— Помацай, — Убер Базен нахиляється й підносить її руку до вигнутої стіни, повністю вкритої молюсками. Сотнями молюсків. Тисячами.

— Їх так багато, — захоплюється вона.

— Я не знаю чому. Може, тут їх не чіпають чайки? Ось, торкнися, я одного переверну. — Сотні крихітних, звивних ніжок під роговим панциром — морська зірка. — Ось блакитні мідії. Ось мертвий кам’яний краб, відчуваєш клешню? А тепер пильнуй голову.

Десь неподалік плюскотить прибій; вода вихриться біля її ніг. Марі-Лор ступає вперед — дно піщане, води заледве по щиколотку. Наскільки можна зрозуміти, це низький грот, десь чотири метри завдовжки й удвічі вужчий, що за формою скидається на хлібину. У дальньому кінці — масивні ґрати, крізь які дме променистий, чистий морський вітер. Її пальці знаходять мушлі, водорості, ще тисячу молюсків.

— Що це за місце?

— Пам’ятаєш, я розказував про собак-вартових? Колись давно міські псарі тримали тут мастифів, великих, мов коні. Коли дзвін оголошував прихід ночі, собак відпускали бігати узбережжям, щоб вони розривали на шматки кожного моряка, який наважився зійти на берег. Десь під цими мідіями на камені нашкрябано рік — 1165.

— А вода?

— Навіть за найвищих припливів вона підіймається щонайбільше по пояс. Тоді, напевно, припливи були нижчі. У дитинстві ми любили тут гратися. Ми з твоїм дідом. Часом і з двоюрідним дідом теж.

Вода обливає їй ноги. Навкруги мідії клацають і зітхають. Вона думає про старих навіжених моряків, що жили в цьому місті, контрабандистів і піратів, що відпливали в темні води, ведучи свої кораблі поміж тисяч і тисяч рифів.

— Убере, нам уже варто йти, — гукає мадам Манек, і її голос відлунює від стін. — Це не місце для дівчинки.

— Усе гаразд, мадам! — озивається Марі-Лор.

Раки-самітники. Морські анемони, з яких прискає вода, коли вона тикає в них пальцем. Галактики молюсків. І в кожного своя історія життя.

Нарешті мадам Манек вдається вмовити їх звідти піти, і божевільний Убер виводить Марі-Лор назад через ворота й замикає їх. Перш ніж вони доходять до площі Бруссе, доки мадам Манек іде попереду, він стукає Марі-Лор по плечу. У її лівому вусі лунає його шепіт, його подих відгонить розчавленими комахами.

— Як думаєш, ти змогла б знайти це місце знову?

— Напевно.

Він кладе щось їй на долоню.

— Ти знаєш, що це?

Марі-Лор затискає кулак.

— Це ключ.

Одурманення

Щодня оголошують про ще одну перемогу, про ще один наступ. Росія стискається, мов акордеон. У жовтні кадетство збирається навколо великого бездротового радіо послухати, як фюрер оголошує про початок операції «Тайфун». Німецькі війська встановлюють прапори за якісь кілометри від Москви. Росія буде їхня.

Вернерові п’ятнадцять. На Фредеріковому ліжку спить новий хлопець. Іноді вночі Вернер бачить Фредеріка, коли його там немає. Його обличчя з’являється з-за краю горішньої койки, його обрис притискає бінокль до віконного скла. Фредерік, що не помер, але й не видужав. Зламана щелепа, розколотий череп, мозкова травма. Нікого не покарали, нікого не допитали. Блакитне авто під’їхало до школи: з нього вийшла Фредерікова матір, пішла до кабінету коменданта й дуже скоро вийшла, зігнута під вагою Фредерікового мішка для речей, дуже маленька на вигляд. Вона сіла в автомобіль і зникла.

Фолькгаймер поїхав; подейкують, що він став грізним фельдфебелем вермахту, що він повів загін штурмувати останнє місто перед Москвою, що він виривав нігті в мертвих росіян і скурював їх у люльці.

Кадети найновішого посіву шаленіють від палкого бажання себе показати. Вони бігають, кричать, перестрибують через перешкоди; на польових заняттях вони грають в ігри, у яких десять хлопців мають червоні пов’язки на руках, а десять — чорні. Гра закінчується, коли котрась із команд дістає всі двадцять.

Вернерові здається, що всі хлопці навколо нього якісь одурманені. Наче щоразу перед їжею кадети наливають собі в чашки не холодну мінеральну воду з Шульпфорти, а якийсь напій, що їх п’янить і засліплює. Наче для них це спосіб стримати величезну й неминучу лавину нудьги — заливати її лозунгами, вправами й сяйливою шкірою на чоботах. Очі найтупіших хлопців світяться рішучістю: уся увага налаштована на те, щоб винюхувати слабкість. Вони не зводять із Вернера підозріливих поглядів, коли він вертається з Гауптманової лабораторії. Йому не вірять, бо він сирота; він часто буває сам; у його акценті відчувається дрібка французької, яку він вивчив у дитинстві.

«Ми — кулі, ми — ядра, — співають кадети. — Ми — вістря меча».

Вернер увесь час думає про дім. Йому бракує того звуку дощу на цинковому даху над його вікном; невгамовної енергії інших дітей; хрипливого співу фрау Елени, коли вона заколисує дитя в кімнаті відпочинку. Запаху коксохімічного заводу, що відчувається на світанні, — найперший незмінний запах кожного дня. Найбільше йому бракує Юти: її прихильності, її впертості, того, як вона завжди розуміє, що правильно, а що ні.

Однак у Вернерові моменти найбільшої слабкості ці сестрині риси викликають у ньому гнів. Може, вона і є його вада, перешкода у його сигналі, яку відчувають задираки. Може, саме через неї він не може стати такий, як решта. Маючи вдома сестру, ти повинен думати про неї як про красуню з плаката — рожевощоку, сміливу, надійну. Саме за неї ти воюєш. Саме за неї помреш. Але Юта? Юта надсилає такі листи, які шкільний цензор майже повністю зафарбовує. Ставить такі питання, які не варто ставити. Лише Вернерові взаємини з доктором Гауптманом, його привілейоване становище вчителевого улюбленця захищають його. Якась берлінська фірма виготовляє їхній приймач-передавач, і кілька приладів уже повертаються, як каже Гауптман, «з полів», рознесені на шматки, спалені, втоплені в багнюці чи з якимось дефектом, і Вернерова робота полягає в тому, щоб їх відновити, доки Гауптман говорить по телефону, пише заявки на запасні деталі чи проводить цілі тижні поза школою.

Тижнями він не надсилає Юті листів. Нашкрябує чотири рядки, загальні фрази: «У мене все гаразд, я дуже зайнятий», — і вручає їх завідувачеві гуртожитку. Страх поглинає його.

— У кожного з вас є розум, — виголошує Бастіан у їдальні якогось вечора, торкаючись хлопчачих спин в уніформі пальцем, доки ті схиляються над своїми тарілками. — Але розуму не можна довіряти. Розум завжди схиляється в бік невизначеності, у бік питань, а що