Читати книгу - "Мазепа"

«Кочубеївна!» - подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом себе бачить.

«Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому, щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?»

«Я також не інакше гадаю, - відповів Мручко, - але мус, мус, моя пані, це великий пан. Зробимо, як він прикаже, і для загального про власне забудемо добро».

З гетьманського воза вискочив чура. «Просять вас!» - сказав, кланяючись у пояс Обидовській.

Подала Мручкові руку. Поцілував.

«Йду, йду...» - кинула чурі й побігла.

Мручко стояв, не знаючи, куди то вона «йде», - до хворого гетьмана, чи геть із табору?

24.

Табор загомонів: «Ідуть, ідуть!»

«Це посли від царя».

«Ні, сам його величество цар».

«Чого б то цар до баші очаківського їхав? Як схоче, то - віч-на-віч із самим султаном побалака».

«Не знаєш? З султаном вони в гніву, тому цар до баші іде».

«За чим?»

«За гетьманом і за нами. Хоче, щоб нас баша видав».

«О, Пречиста!»

І затривожилось жіноцтво, не так за себе, як більше за своїх чоловіків, бо всякий знав, що в Лебедині з мазепинцями творили. Оповідання про тії муки сон від людей відганяли. Двадцять літ мазепинського режиму на Україні привчили людей шанувати людину і не знущатися над нею непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим здавалось.

«До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники».

«Заспокійтеся, люди! - гукав до них Мручко. - Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світліший. Москалі так не їздять».

І дійсно, коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали назустріч.

Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі, грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків.

В декого з наших задрижали жижки. Так би й кинувся на них, погерцював, змірився на шаблі. Стара звичка.

«Ось якої шаблі нехрист добув!»

«Доброго коня варта».

«А цей ще з луком прибіг».

«Добрий лук від поганої рушниці кращий. Лиш кріпко натягнути мусиш».

«Добрий лук коштовна штука».

«А добра рушниця - ні?»

«Але стріла, погадай, що коштує добра стріла. Випустив і - пропала».

«А куля ні?»

«Куди кухті до патини, а кулі до стріли!»

Забували про свою нужду, переймалися воєнним ділом.

«А цей пасинок чортячий на Кречетовій кобилі їде. А щоб я луснув, як це не Кречетова кобила! - кричав якийсь запорожець і махав на Кречета обома руками. - Кречет! Кречет! Татарин на твоїй кобилі їде. Глянь, біля лівого ока латка і мишка під третім ребром з правого боку. Ходімте, відіб'єм!»

Мручко прискакав до нього: «Чи ти сказився, хлопе? Це ж татарський хан послів до нас прислав».

«Так що? Але Кречетова кобила. Йому її тогідь татарва з пасовиська вкрала. Кречет, скажи, чи це не твоя кобила? Ану, поклич: Феська, побачиш прибіжить».

Ледве йому рота долонею закрили, щоб не кликав Феськи.

За татарськими їздцями котилася порожня коляса. Новісенька, аж вилискується до сонця, а колеса так тільки мигтять, ні спиць, ні дзвонів не видно, лиш якісь срібні кружела котяться по шляху і блистять. Тягне тую колясу четверня коней, як один, той самий ріст, та сама масть, той самий «кшталт», шиї, як лебеді повигинали, головками кланяються, тонкими ніжками викидають, - чудо!

«От тобі коні раз. Такими й нашому Іванові Степановичеві не сором було б погуляти».

«Та що ти це? Іван Степанович на арабських їздив. Таких ні в царя, ні в короля, ні навіть у самого цісаря не було».

І пішли спомини та суперечки про казкові гетьманські багатства.

«А тепер що?»

«Тепер?..» - і поверталися туди, де кілька гетьманських возиків стояло, буцім сотничка, яка на прощу їде і в степу відпочиває.

«А король, бач, під шовковим наметом ночує».

«Бо король».

«А гадаєш, ми своїх князів та королів не мали?»

«Були, та де вони?»

«Навіть не знаємо, де їх кості лежать».

«Наче б себе з кістками поїли. Жерлися, як пси».

«Треба було розборонити».

«Треба. Побачимо, як розборониш от тих», - і показували на Орлика, Горленка та Войнаровського, що метушилися поміж возами, кожний зі своїми людьми.

«В кожного з них свої поплечники є». «І - позаплечники». «Тих більше, як тамтих».

«А король усе-таки під шовковим шатром спочиває».

«Гарний наметик від бендерського сераскіра дістав. Ще й інших дарунків чимало: коврів, сорбетів, халви, всяких витребеньок турецьких».

«Тисячу червінців сераскіровому послові подарував».

«І нашого гетьмана ще на тисячу червінців стати, так ніхто до його з дарунками не поспішає».

«Бо він не король - та й годі». «А ми не люди, - що?» «Підданці його величества царя». «Ото ж то й є. Холопи царські».

«Ми?.. Що це ти базікаєш, брате? Ми є якраз ті, що нічиїми холопами не схотіли бути, ті, що своєї держави забажали і свого володаря».

І голови гордо знімали вгору, забуваючи про свою нинішню біду.

Пишна коляса з четвернею породистих коней підкочувала під королівське шатро.

Королівський секретар вибіг їй назустріч.

«Значиться, кримський хан дари королеві прислав».

«Та ж не тобі».

«А про гетьмана забули»

«Обійдеться циганське весілля без марципанів». «Обійдеться...»

«А що, не казав? Це таки Кречетова кобила! - гукав запорожець. - Мишка під третім ребром з правого боку. Як побачила мене, заіржала. Щоб я луснув, як це не Кречетова Феся. Віднімемо!»

Сонце воду з людей