Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Лікар не виписує мені ліків і процедур, тільки радить «поберегтися». Банті зневажливо пирхає, але нічого не каже. Ласкавий доктор Геддов пропонує знову виписати їй транквілізатори.

— І ви теж побережіться, — каже він, вишкрябуючи у формі для рецептів невчитні каракулі світло-синім чорнилом, що виглядають як письмена з «Тисячі й однієї ночі». А тоді киває й посміхається (це він уже про смерть Джилліан, а не мої коліна): — Час усе зцілює. Я знаю, що Бог заподіяв вам велику кривду, моя люба, але в усього є вища мета.

Він знімає окуляри і тре свої очі кольору світло-синього чорнила, як маленький, а тоді широко всміхається Банті. Банті переповнює горе і транквілізатори, і тому вона на все реагує із запізненням. Вона тупо витріщається на лікаря, і я розумію, що зараз буде скандал, бо вона терпіти не може таких розмов — Бог, побережіться, оце от усе — тож швидко встаю, дякую і сіпаю Банті за руку. Вона виходить за мною, покірно, як ягня.

Ми бредемо додому повз Кліфтонський парк по вулиці Бутем. Зима досі тримає світ у своїх лабетах, на деревах у парку ще немає ані листочка, ані бруньки, гілля проступає на тлі блідого, як обгортковий папір, неба, мов чорнильні каракулі. Починає сіятися сльота, тож я натягаю капюшон і, пригнувши голову, шкандибаю за Банті, як маленький кульгавий ескімос. Це — непорушний закон життя: хай би з якою швидкістю я йшла, Банті мені ніколи не наздогнати. Незалежно від того, швидко я крокую чи повільно, вона завжди випереджає мене на метр, ніби між нами напнута незрима пуповина, що може розтягуватися, але не скорочуватися. Між Банті і Патрицією такої пуповини немає, тож та може затято вириватися вперед, уперто відставати і навіть зрідка метатися у бічні вулички.

Попри кусючу сльоту, коліна боляче обпікає жаром. Я благаю Ісуса, щоб він доправив мене додому чарівним килимом, але мені не щастить — молитви, як завжди, розчиняються у непорушному повітрі над Йоркською долиною. Коли ми нарешті дістаємося до Крамнички, на щоках у нас квітнуть холодні троянди, а серця ятрять скалки льоду. Банті проштовхується у Крамничку, і дзвіночок над дверима починає люто калатати — вона не вітається, тож я гукаю «Крамничка!» замість неї, а Джордж кидає на мене підозріливий погляд. Він підводить руду брову і повертається до Банті.

— І що?

— Коліно, як у покоївки, — вона закочує очі й робить гримасу, ніби каже «І не питай».

Він усе одно питає.

— Яке ще коліно, як у покоївки?

— Бурсит, — послужливо пояснюю я, але батьки мене ігнорують.

У крамничці стоїть люта стужа, пташки у клітках нашорошили пір’я, а очі в них блищать від холоду, ніби вони всі разом мріють про теплі краї. Чому тут так холодно? Чому не ввімкнено керосинки?

— Чому обігрівачі не ввімкнув? — питає Банті, люто зиркаючи на найближчу керосинку. — Дубак же.

— Бо керосин скінчився, — огризається Джордж, натягуючи куртку і товсті шкіряні рукавиці. — Я чекав, коли ти повернешся.

Вони весь час чекають, коли повернеться інший, не родина, а облога Мафекінга. Ніби вони не можуть існувати в одному просторі одночасно, X = не У (чи, іншими словами, У = не X), як фігурки у гігрометрі: жінка до ясної погоди, чоловік до дощу, і їм не зійтися вдвох.

Джордж виймає гроші з каси.

— Скоро повернуся, — каже він і рушає до дверей.

— Так і повірила, — бурмоче Банті, знову застрягнувши за прилавком. — Мені ще Гори Білизни випрасувати треба!

Це вона гукає вже закритим дверям, які захряснулися за Джорджем. «Гори» — це збірний іменник для білизни, в іншому контексті наша мати його не вживає.

Я торкаюся холодної емальованої кришки обігрівача, намагаючись силою волі прикликати його до життя. Я обожнюю небезпечний і теплий запах керосинок.

— Обережно, — автоматично попереджає Банті.

В іншому житті Банті, напевно, була послідовницею Жанни д’Арк, тож тепер постійно свідома можливості пожежі. А може, і самою Жанною д’Арк. Можу уявити її на чолі батальйона селян-вояків: почервонівши від роздратування, вона вигукує їм накази, а ті лише переминаються з ноги на ногу й опускають очі. А ще можу уявити, як кат підносить смолоскип до хмизу, а вона волає:

— Ти вважай, куди смолоскип тицяєш!

Керосинки ще небезпечніші, ніж стоси хмизу для відьом, і не буває такого, щоб вони фігурували в реченні без належного попередження. Щойно ми — Патриція, я чи, у свій час, Джилліан — підходимо до обігрівача ближче, ніж на півтора метри, ми опиняємося в небезпеці. До каміну у вітальні ставляться так само, тож він під наглядом день і ніч (байдуже, розведено вогонь чи ні); сірники, звісно, смертоносні; конфорки газової плити живі і тільки й чекають, як би на нас напасти; цигарки рвуться впасти й підпалити підлогу. А ще спонтанне самозапалення! Воно теж чигає на кожному кроці.

— Можна я піду нагору? — питаю я.

— Сама — ні, — каже Банті, неуважно втупившись у вітрину з товарами фірми «Боб Мартін».

Це так нелогічно, що навіть сперечатися зайве — мені вже дев’ять, а я піднімалася цими сходами сама, відколи навчилася ходити. Після смерті Джилліан Банті стала особливо гостро свідома небезпек, що нас оточують. Вогонь — далеко не єдина загроза, про що вона постійно нагадує з материнською турботою: «Обережніше з ножем! Ти собі тим олівцем око виколеш! Тримайся за поручень! Обережно, парасоля!». Здається, світ населяють предмети, які бажають нам зла. Я навіть помитися спокійно не можу, бо Банті раз у раз зазирає до ванни перевірити, чи я, бува, не послизулася й не втонула («Обережно, мило!»). Патриція закриває ванну на засув і замок, а потім ще й підпирає двері, аби Банті не увірвалася. Бідна-бідна Банті, вона не може спустити нас з ока, але терпіти не може, коли ми муляємо їй очі.

Раптом до кімнати вривається Патриція й агресивно кричить «Крамничка!», від чого Папужка стривожено рипить. Патриція робить такий жест, ніби намагається звернути йому шию, і Папужка задкує від неї своєю жердинкою. Він у нас уже стільки років, що всі з ним змирилися. Продати його неможливо, бо птах уперто відмовляється говорити й нападає на всіх, хто посміє до