Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

й річ, що аж ніяк, – знову зітхнув Борсук, – бо немає в нас над ними влади. Коли на ці землі прийшли люди і почали корчувати ліси, осушувати болота і забруднювати річки, наяди та дріади поснули глибоким сном. І тепер уже нікому не відомо, чи прокинуться вони хоч коли-небудь. Для нас це велика втрата! На заморців живі ліси наводять смертельний жах. І якщо б дерева разом із нами рушили супроти них, ото була б забава! Від жаху заморці так і кинулися б урозтіч! І тоді б ми хутко випровадили всіх із нашої Нарнії.

– Якби хліб та одежа, то їв би лежа, – пихнувши люлькою, зауважив Тіквік. – Дивлюся я на тебе, борсуче, та тільки дивуюся: якою ж уявою обдарувала тебе природа… Та чому зупинятися на джерелах та деревах? Збудімо ще каміння, і нехай воно саме жбурляється в заморців. Уявляєте собі: виходить зрання Міраз на ґаночок, а тут його камінь по лобу – хлоп! – і ніякої тобі війни!

Борсук на це нічого не відповів, лише сердито засопів, і на галявині запала тиша. Каспіан теж уже посапував, як десь із глибини лісу почулися майже невловні звуки музики. Спочатку Каспіан вирішив, що вони йому й справді почулися, та переліг на інший бік. Та ледве він вухом торкнувся землі, як звуки стали гучнішими, і він навіть розпізнав чи то мірний тупіт, чи то бій барабанів. Він підвів голову – тепер тупіт лунав глухо, а музика, навпаки, гучніше; йому здалося, що він навіть розрізняє переливи вівчарської сопілки. Та звідки було взятися вівчареві… в густому лісі… в опівнічну пору? Каспіан озирнувся навкруги і помітив, що Борсук теж не спить, а сидить навпочіпки, поводячи носом і вдивляючись у лісову пітьму. Галявину заливало місячне сяйво, і Каспіан здогадався, що проспав значно довше, аніж думав спочатку… А музика наближалася: мелодія, ще невловна, наче мара, вже чітко пробивалася крізь шурхіт нічного лісу, і все виразніше ставало часте тупотіння ніг, то важке, наче хода кентаврів, а то легке, мов короткий літній сонячний дощик. Та от між темними стовбурами замерехтіли начебто плями світла, і Каспіан умлів, бо на галявині з’явилися дивні істоти: на зріст трохи вищі за гномів, але стрункі, як тополі, та гнучкі, мов та виноградна лоза, у блідо-мармуровому світлі місяця вони і самі здавалися живим мармуром. Підстрибом та підскоком вони заполонили галявину, кумедно тупотячи козлиними ніжками: туп-туп, туп-туп, а на їхніх кучерявих головах красувалися наче точені ріжки.

– Фавни! – вигукнув Каспіан, не вірячи очам своїм.

Він скочив на ноги, і тієї ж миті фавни почули його. Якимось чином вони про все дізналися, і не встиг хлопець отямитися, як вони вже потягли його за собою. Каспіан лише здивувався тому, що ноги його самі собою заходилися підтанцьовувати. Він поглянув на товаришів. Трюфеліно, смішно перебираючи куцими лапками, намагався змагатися з фавнами у чомусь схожому на довгу лозу під музику. Тіквік теж не забарився: він завзято витанцьовував разом з усіма, хоча порівняно з граційними фавнами, він, треба визнати, мав незграбний вигляд, мов те пивне барило. Осторонь залишився лише похмурий Нікабрик: він сидів собі в затінку дерев та мовчки спозирав усіх, наче воно йому ні до чого. А от фавни стрибали та скакали навкруги, сурмили у свої очеретяні дудки, та коли їхні обличчя потрапляли під місячне сяйво, Каспіану вони здавалися то веселими, то сумними, а може, і такі, й інші разом. Скільки ж було їх на галявині? Каспіан узявся був лічити та махнув рукою й облишив. А були тут і Сюдитудитус та Тудисюдитус, і Крутивертіус та Вертикрутіус, і Каруселіус та Кавалькадіус, і Галопомпополюс та Плигскокус, і Пруткокрокус та багато інших – на заклик Балаболки відгукнулися всі, всі до одного.

Коли Каспіан прокинувся вранці, він і сам не повірив би, що то не сон, але… трава була прим’ята, а на землі виднілися відбитки маленьких роздвоєних ратиць.

Розділ 7

Гроза над Нарнією

Місце, де Каспіан зустрів фавнів, і було Танцювальною галявиною. Тож саме тут вони з друзями вирішили скликати Велику нараду. Каспіану, що звик їсти виключно з золотого чи срібного посуду самі лише найвишуканіші страви, що подавали вишколені слуги, і спати у теплому ліжечку з шовковими простирадлами в прикрашеній дорогими гобеленами королівській спочивальні, геть як незвично було засинати на голій землі під усипаним зірками небесним шатром і харчуватися лише горіхами й дикими ягодами; та ще ніколи в житті не дихалося йому так вільно, як тепер; ніколи до цього він не куштував такої смачної та здорової їжі, не спав таким глибоким сном. Він дуже зміцнів за ці дні, обличчя його змужніло й набуло по-справжньому королівської гідності.

Коли настала вирішальна ніч, його дивні піддані, хто поодинці, а хто по двоє, по троє, а то й юрбою, позбиралися на галявині. Серце Каспіана радісно калатало щоразу, коли яскраве місячне світло вихоплювало з пітьми нові й нові обличчя друзів та прибічників, а вітерець доносив до нього їхні привітання. На раду прибули всі, з ким він познайомився цими днями. Тут були й товсті ведмеді-соньки, і руді й чорні гноми, кроти, борсуки, їжаки та лисиці. Були тут і ті, з ким він ще не зустрічався: п’ятеро сатирів, рудих, мов лиси, а ще під пронизливі звуки сурми прибув загін гомінких озброєних до зубів мишей на чолі з Ріпічипом. Навколо галявини по гілках розсідалися сови, а трохи подалі на самоті споглядав присутніх старий ворон із Воронячої скелі. Разом із кентаврами (у Каспіана навіть дух перехопило) останнім прибув мале-е-енький, але справжнісінький велетень Бурелом із гори з моторошнуватою назвою Мертвецька. Із собою він приніс кошик, із якого, похитуючись, немов від морської хвороби, висипали позеленілі гноми, що вирішили скористатися нагодою та прокотитися з вітерцем, а тепер кляли ту мить, коли їм спало те на думку.

Велика нарада почалася з такого самого великого непорозуміння. Соньки, що любили не тільки поспати, а ще й попоїсти, налаштувалися на вечерю і вимагали почати із неї, а поговорити можна було і потім чи зовсім перенести нараду на завтра. Ріпічип зі своїм загоном хором пропищали, що радитися нема чого, треба одразу вирушати на штурм Міразового замку. Балаболка й інші білки, перебиваючи одне одного, заторохтіли, що, мовляв, хто як, а вони, білки, можуть їсти та говорити одночасно, а раз так, чому б так не зробити? Але