Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

— Не знаю, Кенджі. Учора я її не бачила, до фінішу вона не доїхала. Але дочекаймося офіційного рейтингу в ангарі й поки не станемо нічого робити, гаразд? Це може бути звичайною помилкою. 

— Я цьому ідіотові казав те саме. Але з Татою щось дивне коїться. Якщо вийде на зв’язок, маякнеш?  

— Звісно. 

— Дякую, Вів. Спи далі. 

Кіан так тихо виник у дверях і сперся на скіс плечем, що я навіть не відразу його помітила, кілька секунд просто тупившись в екран телефона, який швидко згас. 

— Тату шукають? 

Я підвела погляд. 

— Угу. Кенджі має рацію, з нею останнім часом якась дурня коїться, — я відкинула телефон і зіп’ялася на ноги. — Знаєш, під час минулої вечірки в ангарі вона питала, чи була я в тебе в офісі й чи бачила картину Лонгстаффа. Ту, що з отруйним шаром. 

У Кіана аж брови підскочили. 

— Звідки Тата знає, що вона там? 

Я перетяла плечима. 

— За її словами, схожа належала її батькові, а вона до неї прикипіла серцем. Загалом, нічого по суті вона й не пояснила, — я провела язиком по нижній губи й ляпнула руками по боках. Тоді, під час розмови з Татою, навіть не додумалася допитати, чому вона вважає, що картина в офісі Еллінгтонів має якийсь зв’язок з тією, що любила сама вона? Адже на це і був натяк. — А я й не допитувалася.