Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

за проводирем, — а в тому, що хтось, бува, повірить у доказ і визнає його правдивим (не володіючи при цьому вмінням розмірковувати), а через деякий час дійде висновку, інколи правильного, а інколи неправильного, що цей доказ хибний, і так не раз, не два. Особливо часто, як ти знаєш, це трапляється з тими, що люблять відшукувати докази «за» і «проти» будь-чого; [C] зрештою, такі люди починають вважати себе за наймудріших на світі: їм здається, що тільки вони одні збагнули, що немає нічого здорового й надійного ні серед речей, ні серед суджень, а все існуюче, достоту мов води Евріпа{183}, тече то сюди, то туди й ні на хвилину не залишається на одному місці.

— Так, усе, що ти сказав, — чистісінька правда.

— Отож, Федоне, мабуть, було б сумно, якби хтось, маючи певний, надійний і загальнозрозумілий доказ, [D] натрапив згодом на такі докази, що здавалися б йому то істинними, то брехливими, й не став би винуватити себе самого та нарікати на свою невмілість, а з досади охоче скинув би з себе вину на докази й потім до кінця життя затято ненавидів би й проклинав усяке судження, відмежувавшись від істини й знання суті буття.

— Воістину, клянусь Зевсом, — сказав я, — це було б дуже сумно.

[E] — Отож насамперед оберігаймо себе від цього лиха й не допускаймо думки, начебто в судженні немає нічого здорового, а радше вважаймо, що ми ще недостатньо здорові, а тому треба набратися мужності й зробити все, щоб проявити здоровий глузд, — тобі і всім іншим треба це заради всього подальшого життя, а мені — заради однієї тільки смерті. В цю хвилину у вас може скластися враження, [91] ніби я до предмета нашого дослідження ставлюся не як філософ, а як цілковитий невіглас, який прагне тільки посперечатися. Коли люди такого штибу сперечаються про що-небудь, вони мало дбають про те, щоб увійти в суть справи, про яку йде мова, а лиш про те, яким чином накинути іншим свою думку. У нинішньому випадку, мені думається, я відрізняюсь від них лиш тим, що не стільки присутніх силкуюсь переконати в правоті моїх слів — хіба що мимохідь, — [B] скільки самого себе, щоб остаточно упевнитися в слушності своїх поглядів. Ось на що я розраховую, дорогий друже, і по­глянь, який своєкорисливий мій розрахунок: якщо моє твердження виявиться правдивим, то мені приємно, що я дотримуюсь такого погляду. Якщо ж після смерті немає нічого, то принаймні в передсмертну годину я не буду набридати присутнім своїми наріканнями. Зрештою, безглузда моя вигадка так само, як і я, не залишиться серед живих — це було б погано, — а незабаром згине.

[C] Ось так я наготувався, Сіммію й Кебете, довести правильність мого судження. А ви, якщо хочете мене послухати, менше турбуйтесь про Сократа, а якомога більше про істину, і якщо вирішите, що я говорю правильно, то погодьтеся зі мною, якщо ж ні — заперечуйте з усіх сил. Пильнуйте, щоб я не запалився та не увів в оману себе самого й вас, а потім, мов та бджола, не відлетів, залишивши в рані жало.

Тож нумо міркувати далі. Насамперед нагадайте мені, що ви говорили, бо, може, я щось призабув. Сім­мій, якщо не помиляюсь, сумнівається і боїться, [D] аби душа, хоч вона й божественніша, і прекрасніша від тіла, все-таки не загинула раніше за нього через те, що являє собою свого роду гармонію. А Кебет, здається, погоджується зі мною в тому, що душа довговічніша від тіла, але не має певності, чи душа, після того, як змінить багато тіл, не гине сама, покидаючи останнє з них. Адже саме загибель душі і є, власне кажучи, смертю, тому що тіло і без того безперервно відмирає і гине. Оце чи щось інше треба нам розглянути, Кебете й Сіммію?

[E] Обидва погодились, що саме це.

— Отож скажіть тепер, — провадив Сократ, — чи ви відкидаєте всі попередні твердження повністю, чи одні відстоюєте, а інші ні?

— Одні відкидаємо, — відповіли вони, — а інші ні.

— А що ви скажете про те твердження, що знання — це пригадування, [92] і, якщо так, то чи вважаєте, що душа наша конче мусила десь існувати, перш ніж увійти в наше тіло?

— Щодо мене, — відповів Кебет, — то я і тоді вважав це твердження дуже переконливим, і тепер його рішуче відстоюю.

— Така ж і моя думка, — сказав Сіммій, — і я сам дуже здивувався б, якби ні сіло ні впало змінив свій погляд.

На це Сократ:

— І все-таки, дорогий фіванцю, тобі доведеться його змінити, якщо ти дотримуєшся думки, що гармонія — це щось складне, а душа — це свого роду гармонія, яка складається з тілесних начал у напрузі. [B] Адже ти, либонь, не зважишся захищати погляд, що гармонія склалася раніше, ніж ті частини, з яких вона мала скластися. Чи все-таки зважуєшся?

— Ні в якому разі, — сказав Сіммій.

— А чи помічаєш, — запитав Сократ, — що саме це ти мимохіть твердиш, коли говориш, начебто душа існує, перш ніж вона ввійде в людський образ, а, значить, вона вже існує, складена з того, що ще не існує? Адже гармонія не має нічого спільного з тим, чому ти її тепер уподібнюєш, бо, навпаки, спершу виникають [C] ліра, струни й звуки, поки ще негармонійні, і лише наприкінці з’являється гармонія і першою зникає. Тож як це нове твоє твердження узгодити з попереднім?

— Ніяк не узгодити, — відповів Сіммій.

— Коли вже якесь твердження має звучати доладно, то першою чергою те, що стосується гармонії.

— Безперечно, — погодився Сіммій.

— Так ось оце твоє твердження не звучить влад, — зауважив Сократ. — Тому поміркуй, яке з двох тверджень ти вибираєш: те, що знання — це пригадування, чи те, що душа — це гармонія.

— Безсумнівно, перше, Сократе. Бо друге я прийняв без доказу, [D] керуючись його оманливою правдоподібністю, так як звичайно робить більшість людей. А втім, я свідомий того, що твердження, які ґрунтуються на правдоподібності, — це пустослів’я, і, якщо не бути на сторожі, вони дуже легко можуть увести людину в оману. Таке буває в геометрії та в інших галузях знання. На противагу цьому твердження про пригадування і знання ґрунтуються на основі, яка заслуговує на довір’я. Бо, якщо не помиляюсь, ми вже говорили, що душа існує до того, як перейде в тіло, оскільки їй властива сутність, [E] яка походить від слова «суть», тобто існує. Це положення я приймаю як правильне і достатньо обґрунтоване, в чому ніскільки не сумніваюся. З уваги на це, я, очевидно, повинен