Читати книгу - "Засвідчення"

— Кольт сорок п’ятого калібру, схоже. Важкуватий, еге ж?

Керманич кивнув головою, уже трохи побоюючись. Він спітнів од жару. Він уже знайшов пістолет, але вираз дідового обличчя був як у того, хто чекає на подарунок, коли презент розгорнуть і піднесуть на блюдечку, а онук був надто юний, аби відчути небезпеку. Але він уже зробив хибне рішення: ніколи йому не слід було сідати до цього авта.

Який це псих дає малоліткові зброю, навіть не заряджену? Ось думка, яка вразила його тепер. Чи не такий то псих, який не проти повернутися, ставши пенсіонером, до хижі, щоб попрацювати на Центр і покерувати власним онуком?

Пізнє надвечір’я. Спробуй. Спробуй знову.

Керманич і біологиня стояли разом, спираючись на міцне дерев’яне штахеття, яке відділяло їх від застійного ставка. Будівля Південного Округу лежала позад них, а доріжка з жорстви, наче товста чорна річка, зміїлася газоном. Їх тільки двоє… і троє охоронців, які привезли її сюди. Вони порозходилися на відстань приблизно тридцяти футів та обрали точки, щоб закрити всі маршрути для втечі.

— Вони гадають, я втечу? — спитала в нього Жар-птаха.

— Ні, — сказав Керманич. Якщо вона це зробить, Керманич звинуватить їх.

Самотня велика блакитна чапля височіла врочисто і безмовно посеред ставу. Збиралися грозові хмари, і пташине пір’я здавалося тьмяним та збляклим у мерехтінні, яке дотлівало.

— Чи слід мені за це подякувати? — спитала Жар-птаха. Вони обоє спиралися на вершечок штахеття. Її ліва рука була поряд з його правою, він трохи відсунувся.

— Нікому не дякуйте за те, що вже маєте, — сказав він; ці слова викликали її легкий поворот голови та ракурс однієї ледь піднятої брови й безмовного рота. Це було щось, що подейкував його дідусь по батькові, продаючи прищіпки по сусідах. — Це не через мене зникли клювачі, — додав він, бо не збирався казати перше, що спало на думку.

— Єноти — найзліші розорителі їхніх гнізд, — мовила вона. — А чи знаєте ви, що вони пережили останній льодовиковий період? Далі, на Півдні, вони живуть колоніями, але в цьому регіоні їм загрожує зникнення.

Керманич перевіряв це і довідався, що клювачі мають повернутися вже зараз, якщо прилетять. Зазвичай вони вертаються до своїх колишніх домівок.

— Я можу надати вам тільки тридцять-сорок хвилин, — сказав він їй. Те, що він привів її туди, вважалося жахливим потуранням, можливо, навіть певною небезпекою, хоча він і не знав, якою саме. Але знав він і те, що не може лишити все так, як є, після ранкової сесії.

— Ненавиджу, коли вони тут косять або намагаються виловити ряску, — сказала вона, ігноруючи його.

Він не був певний, що на це сказати. Це просто стоячий ставок, як і тисячі інших. Не схоже, аби тут хтось мешкав. Але ж тоді її знайшли на порожній забутій стоянці.

— Гляньте, ще є кілька пуголовків, — мовила вона, показуючи туди; щось в її обличчі нагадувало втіху. Керманич почав усвідомлювати, що тримати її під замком у чотирьох стінах — жорстоко. Можливо, зараз вона й не сприйме розмову між ними виключно як допит.

— А тут приємно, — мовив він, просто аби щось сказати, хоча тут і справді було приємно. І тут він почувався навіть краще, бо здогадався покинути будівлю. У нього в планах були певні ідеї щодо її допиту, проте сильний дух дощу й небесна далечінь, яку застилали непроглядні завіси хмаровиння, що дедалі наближалися, зруйнували цей порив.

«Спитайте її про директорку, — сказав Голос. — Спитайте, чи згадувала директорка, що раніше побувала за межею». Відіпхнув це геть. Ти голограма. Ти конструкція. Викидатиму найліпших друзів за борт, доки тобі кров не бухне в голову, і ти не навчишся пристойно плавати.

Жар-птаха підіпхнула носком черевика величезного чорного жука. Комаха шалено, безперервно й незграбно метушилася поміж штахетин, то залазячи за огорожу, то відкидаючись назад.

— Чи знаєте ви, чому вони так роблять?

— Ні, не знаю, — відповів Керманич. За останні чотири дні він усвідомив, що багато чого не знає.

— Вони тут просто розпорошили інсектицид. Нюхом чую. Можете побачити його піну на щитку. Це їх дезорієнтує, наче вбиває; вони через це не можуть дихати. Потрапляють у такий стан, який ви називаєте панічним. Вони шукають шлях, щоб утекти, позбутися того, що вже й так у них усередині. Нарешті вони вгамовуються, та тільки тому, що їм бракує кисню, щоб рухатися.

Вона вичекала, доки жук опинився на грудці землі, а потім спритно прибила його носком черевика, наступивши тяжко й мигцем. Почувся хрускіт. Керманич одвернувся. Прощаючи подрузі, котра якимсь учинком його засмучувала, батько Керманича казав: вона чула іншу музику.

«Спитайте її про порожню зупинку», — казав Голос.

— Як ви гадаєте: чому ви опинилися на порожній зупинці? — спитав Керманич, переважно, щоб утишити авдиторію. Будь-хто з цієї трійці може повідомити Ґрейс.

— Я опинилася тут, у Південному Окрузі. — Її голос прибрав нашорошеного тону.

— Що воно означає для вас, це місце?

Чи те ж саме, що й будь-яке місце, чи щось інше?

— Не думаю, що мала б опинитися саме там, — після павзи мовила вона. — Просто відчуття. Пам’ятаю, що прокинулася, і якусь мить не могла збагнути, де я, а потім, коли збагнула, розчарувалася.

— Розчарувалися — яким чином?

Жар-птаха стенула плечима.

Блискавичні стрічки викреслювали в небі фантастичні краї. Грім прозвучав, як обвинувальний голос.

Спитайте її, чи лишила вона щось на тій порожній зупинці. Чи це його запитання, а чи Голосу?

— Чи ви лишили там щось?

— Не пам’ятаю, — сказала вона.

Керманич вимовив те, що заздалегідь відрепетирував:

— Скоро вам доведеться бути відвертою щодо того, що ви пам’ятаєте, а що — ні. Вони заберуть вас звідси, якщо я не отримаю результатів. І я нічого не зможу вдіяти. Там може бути гірше, аніж тут, значно гірше.

— Хіба я не казала вам, що я не біолог? — мовила вона спокійно, але огризнувшись.

Спитайте її, хто вона насправді.

Він не міг не підкоритися, хоча мав на увазі саме те, що й мав, кажучи їй, що вона нічого йому не винна за цю прогулянку до ставу.

— Я намагаюся бути чесною. Я не її… і всередині мене щось таке, чого я не розумію. Там щось таке… якесь сяйво… всередині.

Медичне обстеження не виявило нічого нового, окрім підвищеної температури.

— Це називається життям, — сказав Керманич.

Вона не посміялася з цього, але стиха мовила:

— Я так не думаю.

Якщо в неї всередині «сяйво», то у нього —